Якщо коротко, то кількість машин вперід- 9 (на великі відстані) і близько 5 (які відвозили з глуші на заправку)к-ть машин назад – 5
і кожного дня проходжено мінімум 15 кілометрів пішки=)
вартість дороги -10 грн до кордону Шегині-Медика
витрати на їжу 150 грн
на сувеніри і закупи додому теж близько 150 грн

Але коли ми з подругою подорожували, то хотіли запамятати все, до найменших деталей, тому я і пишу цей блог, щоб нічого не забути.

Подивившись прогноз погоди, який обіцяв 26+ і сонце,  і знаючи, що основною проблемою може виявитись лише заважкий рюкзак, я спакувала мінімум речей, документи, карти, папір і головне – маркер! це ж автостоп!)
Ми вирішили не скупитись, і купити квиток за 5 гривень на електричку Львів-Мостиська2. Виїхали о 8-45, їхали у вагоні з затятими алкоголіками, і, як виявилось потім, це було найстрашніше, що сталось з нами впродовж поїздки=) Вже в 11-20 були на місці, на митниці,  черга була невеликою (можливо через Зелені Свята) і вже о 12 годині перетнули українсько-польський кордон Шегині-Медика. Сіли перекусити канапками і одразу ж пішли зупиняти машинки) Кілька хвилин на машину до Перемишля, кілька до Жешува, де підсіли до чоловіка з круглими окулярами, який за 2 години дороги, викурив мабуть сигарет зо 20 і виявився німцем, який вертався на рідні землі…але у нас був свій маршрут і тому Німеччина почекає)
17 година і ми у Кракові!) Ми не шукали тут ночівлі, і не збирались стопити далі, а хотіли прогулятись і знайти якісь відмінності з рідним Львовом. В Кракові просторніше, вулиці більш широкі, на яких і вміщується більша кількість туристів=) Архітектура, ратуша, замки…таке враження що вже десь бачили…ах! точно…у Львові!)

Поблукавши, найшли чи не єдиний цілодобовий обмін валют, і зрозуміли, що варто було міняти гривні на злоті в Україні (5 гривень за злотий, в Україні ж 4 за злотий).
 Вечоріло…місто ставало все гарнішим, атмосфера затишнішою, а ми втомленими, тому вирішили іти на дорогу, але стали, мабуть, не в найкращому місці, і якийсь мужчина вивів нас на головну дорогу, де ми відразу ж зупинили машину  на Катовіце! Ура! але не довго ми тішились, бо щось не співпадали знаки на дорозі і на нашій карті, та ще й ніч за вікном, а після мого запитання “Куди ми їдемо?” чоловік за кермом почав сміятись, і пояснив, що ми їдемо по безкоштовній, але довшій дорозі і оминаємо платну, і одразу заїхав в магазин за шоколадкою і чіпсами (мабуть, щоб нас заспокоїти, але нас, українок, не проведеш, ми чемно їли і були напоготові в будь-який момент себе захистити=) Він нас висадив в центрі міста і дуже переживав куди ми підемо серед ночі, але ми його запевнили, що в нас там є друзі. На жаль, друзів у нас там не було, але пройшовшись, ми одразу ж  найшли Carpe Diem (з лат. лови момент) Club. За столиком,на вулиці,сиділи дівчата, і коли ми їх на польсько-англійсько-українській запитали, як добратись до Глівіце (наш наступний пункт) виявилось, що дівчата з України, а навчаються в Польщі. Порадили нам почекати 2 годинки до світанку і вказали напрямок дороги. Ми так і зробили: я на танцполі, а подруга дрімаючи в кріслі. Близько 4 ранку познайомилась з двома смішними іспанцями, розбудила подругу і ми напрявлялись перекусити, але по дорозі, в одного з мучачо, випали ключі і впали в люк, пів години безрезультатних намагань їх дістати і поспішно попрощавшись, ми пішли далі.

Пройшовши 3 км, вийшли на хорошу дорогу.

Постоявши хвилин 15, нам зупинились 2 хлопці. Той що водій, весь час мовчав, а інший говорив без зупину. По польськи, і чомусь, ми його розуміли!?!? Вони їхали далеко не в Глівіце, а просто хотіли з нами погуляти по їхньому місту, ми ж казали що дуже втомлені і хочемо лише спати, хлопці не вгамовувались, вони навіть купили нам французькі хотдоги і пиво на заправці, думаючи що ми оживемо. Але пиво ми лишили на кращі часи, а спати після їжі захотілось ще більше, і після кількох спільних фотографій-селфі хлопці відвезли нас майже туди, де ми і підсіли в їх машину.

Нам прийшлось проїхатись кілька км з однією машиною, а потім зловили чоловіка, який їхав до Глівіце! Ура! Ми поспілкувались з ним кілька хвилин, казали що далі плануємо їхати в Остраву (Чехія). І як я не намагалась боротись зі сном, не вдалось! я розуміла що ми занадто довго їдемо, як на такий короткий шлях, але не хотілось думати…лише сон. І тут радісна новина від чоловіка : “Виходьте, ми в Остраві!” Ми були шоковані, він проїхав зайву сотню кілометрів, просто пожалівши двох сплячих красунь)) Я навіть подумала, чи не заплатити йому хоч трохи. Але здоровий глузд сказав “Ееей це ж автостоп і ти не знаєш польської”. Тому ми просто раз 10 повторили “Дзенкуєм барзо” і за кілька хвилин були в центрі міста. Це був вівторок, пів 9 ранку. Зайшовши якийсь готель,всілися на стільцях біля рецепції і у них же, попросили  пароль від wifi, написали на емейл нашому коучу, якого 2 тижні перед тим знайшли з допомогою couchsurfing.org і він обіцяв бути через годинку.
Не підвів! Запитавши чи ходить перевірка в транспорті, відповів що переважно в нічний час, ми вирішили і в міському транспорті не платити, до того ж не встигли розміняти гривні на чеські крони. Прийшовши додому, після душу, одразу ж попередили, що ми хочемо спати, і все наше знайомство і гулянки відбудуться ввечері.

Через сон я чула чудові звуки піаніно, як виявилось потім, коли ми прокинулись в годині 18, це наш коуч Пітер так гарно грає. Він завів нас в магазин де ми купили дивного рису (який потрібно варити одразу ж в пакетиках), заморожених овочів, печива і надзвичайно дешевих і смачних грушок!) Вдома ми подарували Пітеру подароване нам польське пиво, а також українські шкарпетки і шоколадку з прапором України). Повечеряли і поїхали гуляти містечком. 

Хлопець казав, що всі вечірки в Остраві по вихідних, а також у середу, але хоч це і був вівторок, ми випили чеського пива біля річки за розмовами, прогулялись центральними вулицями, побризкались у фонтані, пофоткались, купили пляшку вина на трьох і прямували до автобуса (які в нічний час ходять тут кожну годину, за розкладом, без запізнень). Ми одразу побачили міліцію в салоні, але чекати наступного нам не хотілось. Зайшли… і через 15 хвилин вийшли, відразу з чеською міліцією. Пітер також вийшов, і непомітно сів на лавочці.  Нас попередили про штраф на 700 крон (майже стільки ж і у гривнях). Моя ж подруга мала при собі паспорт, а за мене хотів заплатити штраф якийсь невідомий чоловік, який невідомо звідки опинився біля нас і говорив мені шось невідоме, типу “надішлеш мені потім ці гроші на картку, це буде чудова угода”. Але ми відмовились і пішли до поліцейської дільниці, де через 15 хвилин нас відпустили, зі словами “Більш так не робіть” і казали остерігатись того дивного чоловіка, краще обійти, бо все це дуже дивно.

Ми разом з Пітером пройшлись пішки додому і полягали спати. Зранку душ, сніданок і наше вино. Обмін чудовою хардкорною музикою. Додавання в facebook. І наш перший коуч провів нас знову до дороги, де ми можемо стопити, і це була 13 година. Середа.
Ми зайшли в макдак, охолонути під кондиціонерами.
І тут почався просто пекельний день!
Спочатку ми зрозуміли, що на тому місці ми все таки не можемо стопити. А перед нами було величезне перехрестя з перехрестям на перехресті і всі дороги в інші сторони, ми пів години стопили під мостом, а потім нам сказали що в Брно, веде дорога над мостом. Було надзвичайно жарко, і ми ще пів години сиділи в затінку під мостом і фотографувались з маками біля якоїсь річки, розуміючи, що нам прийдеться довго-довго йти.

Так і сталось. Ми пройшли 4 км, поки шукали правильну дорогу, а найшовши її, зрозуміли що там стопити не можна, вирішили іти прямо. Через півтори години ходьби (прямо), нас зупинила міліція і дала попередження, що ходити по автобані строго заборонено і вивели нас через двері….просто в поле, де ні душі, ні хатинки,нічого… Ми сиділи під мостом (єдине місце де дув вітер і можна було віддихатись від спеки), у нас закінчилась вода і печиво. І ми не придумали нічого кращого, як знімати дурні відео і фотки.

Але прийшлось вийти на пекуче сонце і продовжувати йти, і знову прямо…=) Ми звичайно могли б піти десь через поле, але воно, здавалось, також було безкінечним. Ми пройшли ще десь годинку і перед нами виявився підземний тунель.
Це була майже 18 година, і це вже була та стадія, коли вже все одно. Ми ішли пів години по тунелі, тремтячи від страху, адже кожна третя машина противно сигналила і йшло відлуння десь аж під землю…Брррр

На виході з тунелю, на нас вже чекали ті ж самі чоловік і жінка поліцаї) Вони не розуміли англійської, польської, російської, української. Ми ж не розуміли чеської. Але нам вдалось зрозуміти, що це вже друге попередження, і тому у нас штраф по 2000 крон і їм все одно що ми мали робити серед поля, це не їхні проблеми.

Вони все таки нас пожаліли, і вивезли на своїй машині на заправку, де ми підсіли до далекобійника, який ну дууууже багато говорив, і казав щоб би не брали той штраф в голову, його можна не оплачувати. Надіємось що так і є=)
Після нього, ми підсіли в чудову ретро-машинку

І ми вже на околицях міста Брно! Ось тут би нам не помішав нічліг…але ні, через силу ми стояли на заправці… безрезультатно. Місце було нікудишнім. Ніхто навіть близько не їхав в сторону Австрії. Ми стояли біля величезних гіпермаркетів, куди переважно всі їхали з міста і вертались назад. І пробігавши туди-сюди півтори години, стемніло…і О! чудо! нам зупинилась машина! Та ще й наші перші дівчата!=)Вони провезли нас лише кілька кілометрів, але вивезли до заправки. Рятівниці! Здійнявся вітер, гриміло, десь вдалечині блискало, але дощ оминув нас. Я з подругою сиділи і тішились, що біля цілодобового магазину) І питали кожного водія, який заїжджав заправитись бензином, чи не їде він раптом в сторону Австрії…хоч наближено…хоч трохи. Годину так питали. А час іде… лишалась година до півночі, коли ми почули від водія, що він їде до кордону!Ура!

По дорозі  чоловік запитав, де ми збираємось зупинятись там. І чи маєм достатньо грошей на готель. Після нашого “буде видно, і не достатньо” їхали ми впродовж години, і зупинились в  подвір*ї, прикрашеному сотнями ліхтариків і квітами. Краса неймовірна. Ми приготувались виходити з машини, але чоловік сказав, пройти з ним на рецепцію, де він познайомив нас з адміністраторкою, оплатив нам 2-місний номер (як ми подивились потім, ціна його 1600 крон, тобто 80 євро) і сказав, коли розкладемо свої речі, спускатись в двір “ту тейст вайн віз хіз френдс”, якщо хочемо. 

На правах реклами: GALANT****Hotel в Mikulov  на кордоні Чехія-Австрія www.galant.cz

Ми піднімалися в ліфті шоковані, зайшли в номер шоковані, кинули свої речі і в шоці вийшли до його друзів. Це була компанія з 15 чоловіків і жінок віком від 30 до 50 років. Нас відрекомендували як дівчаток з України, і ця компанія, як і загалом всі люди, що траплялись нам на дорозі, не оминули звичайно теми ситуації в Україні. Ми коротко пояснювали, що в нашому місті ситуація спокійна, війна іде на Сході. І переводили тему. Ми зрозуміли, що наш рятівник має свої плантації винограду, і постачає вино у цей готель. Так, дегустуючи вино, різні види сирів і винограду, з*ясувалось, що один чоловік з їх компанії їде зранку до Відня і підвезе нас!)
Ми пішли в кімнату, потрібно хоч трохи поспати, щоб оглянути містечко в 7 ранку.

Ось такий вигляд з нашого вікна)
Пів ночі ішов дощ, і ми прокинулись під його шум, зібрались і пішли снідати) Нас очікувала пастка у вигляді набирай-все-що-хочеш-але-не-трісни. Ми вирішили не нагліти до крайнощів=)Але ж який там був смачнючий пунш з ананасами і персиками! а які штруделі! ееех..

Опісля пішли гуляти по містечку, яке не входило в наш маршрут взагалі, але просто закохало в себе. Так красиво, затишно і відчувається історія.

На годиннику 11:30, четвер. Ми, як і домовлялись, зустрілисьь у назначеному місці, і виїхали.
А вже через півтори -2 годинки ми були у Відні. Подякували, попрощались і пішли шукати вайфай, щоб зв*язатись з нашим наступним коучем. Ми знали на якій станції метро нам виходити, і що від станції іти 5 хвилин. Ми зайшли в кафешку, і попросили офіціантку набрати його номер, коуч пояснив нам куди йти: вулицю і квартиру. І через 20 хвилин ми вже були знайомі з Ігорем. Він народився в Дніпропетровську, але у 2 роки, його батьки з Росії поїхали з ним в Ізраїль, де він і живе, у Австрії лише навчається. І ми з подругою були першими, кого він прийняв за допомогою сайту couchsurfing.org

Ігор надзвичайно гостинний: налив нам з дороги водичики, приготував найсмачніші макарони і казав почуватись як вдома. Розмовляв він з нами  російською, тому ми могли нарешті розслабитись і говорити все, що думаємо=) Коли ми взялися мити тарілки, він заборонив, кажучи “Я сам, розслабтесь!” Ох ці європейські чоловіки, про яких  я так наслухана від сестри, яка вже давно подорожує Європою!

Ми з подругою зібрались, і пішли гуляти по місту. Ігор сказав що в цей день починається Чемпіонат світу з футболу і він іде до друга дивитись, але ввечері прийде до нас.

 Отже, як завжди, зайцями, ми проїхались на метро в центр. Туристів тисячі. Нема як пройти, кількість китайців і мусульман вражає.  Валюта євро, ціни дорогі. Тому ми просто бродили 4 години, роздивлялись, милувались і фотографувались.  Незнаю що сталось з нами але ми переходили від тихого сміху до голосного реготу 2 години і не могли зупинитись. Емоції не передати словами! Не вірилось що ми там!

Гуляючи Віднем, ми помітили дуже багато пам*ятників чоловіка на коні. Всього нарахували 8 вершників. Отже популярне у Львові місце зустрічі “біля коня” у Відні дуже неоднозначне=)
Вже потрохи темніло, вирішили їхати до коуча, але до нас підійшов, як з*ясувалось, Майк і запропонував піти подивитись біля річки, на великому екрані матч Бразилія-Хорватія, який відкривав чемпіонат світу. Майк багато сміявся, надзвичайно весело було. Також він мав класний фотоапарат і вчився фотографувати. Але дивитись футбол, та ще й з німецькомовним коментатором. З таким ми не змирились, Майк провів нас до будинку коуча, обмінялись фейсбуками і розійшлись)

Двері квартири нам відкрив не наш коуч, а друг і співмешканець – Юда. Ми одразу знайшли спільну мову (він також ідеально розмовляв російською, хоч і з Ізраїля), проговоривши годину, ми дочекалися Ігора, який вернувся з перегляду матчу раніше. Ми багато говорили, сміялись, пили вино, сміялись, слухали стару російську попсу, знімали дурні відео, натягнувши шапки Санти, Ковбоя, Хіпстера і корону Короля, сміялись, фотографувались. І лише коли почало світати, ми позасинали.

Ми прокинулись рано, після душу не встигли навіть поїсти, бо Ігор збирався на урок, а ми далі стопити. Але голодними нас, наш коуч не лишив: приготував цілий кульок рису з приправами і віддав нам разом з ланч-коробочкою. Попрощавшись, розійшлись в різні сторони.
Ми досить довго ішли до зупинки, де, пожувавши весь наш рис, стояли з табличкою Nickelsdorf і планували їхати на Нова Рок фестиваль. До нас підійшов робочий, який недалеко від нас ремонтував дорогу, і завіз на заправку де ми з легкістю, через 10 хвилин знайшли двох хлопців, які їхали прямісінько на фестиваль!Ура!
Вони пригостили нас пивом, слухали нашу історію автостопу і Limp Bizkit (одні з учасників фесту) в колонках.
Так ми і добрались до нашого кінцевого пункту призначення!
Одразу ж увійшовши в палатове містечко, до нас підійшов хлопець, який нас познайомив зі своєю компанією. У них ми і лишили свої рюкзаки, зарядили батарею фотоапарату, і , навіть, зварили собі рис у їхньому кемпінгу.

Взявши карту фестивалю, ми вирішили пройтись і глянути чи вдастся нам потрапити ближче до сцени. Простіше простого! На першій перевірці, ніхто не дивився чи є у нас квиточки-браслети на руках, а звідти вже до сцени було кілька метрів. Ми послухали Bring me the Horizon, і пішли спати в палатку. На незручному каріматі нам це не дуже вдавалось, і вставши через 2 години ми знову пішли гуляти.

Пиво лилося на фестивалі рікою…воно виливалося, викидалося, наливалось в іграшкові пістолетики і розбризкувалось на прохожих. Спека вже не була такою помітною, небо затянули чорні хмари, і це додавало якоїсь магії всьому, що відбувалось. Пізніше ми згадали, це ж п*ятниця 13!  Ми блукали палатковими містечками, відміна від наших була разюча. Багато хто приїжджав кемпінгами, біля них ставили маленькі басейни, дивани, столи, стіьці, лежаки. Ніхто не палив вогонь….навіть не знаю чи краще це, якщо порівнювати з українськими фестивалями.

Коли нам обридло пити халявне пиво, ми з подругою найшли собі зручні стільці, вмостились і  понад годину насолоджувались Skillet. Ми були щасливі. Усмішки від вуха до вуха. Потім пішли до іншої сцени, послухали кілька пісень Бізкітів і кілька The Prodigy…

Забрали наші речі з палатки і пішли стопити. Запізно ми подумали, що краще було б лишитись і поспати до світанку…
 12 година ночі, лускаючи соняшникове насіння, ми довго ішли по дорозі, поки якийсь чоловік не відвіз нас до Відня.
Ми планували назад їхати через Словаччину, і ніде не найшовши wifi серед ночі, ми катались туди-сюди (благо в Австрії, з п*ятниці до понеділка,метро працює цілодобово) в намаганнях зрозуміти, в яку ж сторону нам потрібно їхати. Це була важка ніч, до того, ж стало холодно, я вкотре зневірилась в прогнозах погоди! На світанку ми вирішили їхати в центр і найти накінець вайфай. Жодного туриста і лише ми! краса! Ми зайшли в готель і найшли GPS навігатор, поки чоловік з рецепції не повідомив, що ми мусимо піти, бо прийде шеф. Слідуючи за навігатором, ми найшли потрібну нам дорогу, потім проїхались кілька зупинок міським транспортом і вийшли в якомусь селі, як порадила невідома нам жінка.
І там, вперше за наше перебування в Австрії, ми купили в магазині їжу. Соус за 1 євро і булку за 3,25 євро.

Після трапези, ми майже годину ішли, як нам здавалось, на правильну дорогу в сторону Словаччини, потім годину безрезультатно стопили і стільки ж ішли назад до села. Сіли на автобус і знову опинились у Відні! ох і не відпускає він нас! Ну раз так…їдемо перевіреним шляхом. Вийшли на дорогу, де за кілька хвилин зупинили машину без даху, і хлопець вивіз нас до заправки.

Де, після недовгого очікування, нас погодились підвезти 2 старші жіночки, і водій. Ми думали вони підвезуть нас до Чехії. Але доля змилувалась над нами, втомленими. Ці життєрадісні полячки їхали до Кракова!Ура! Ми пів дороги спали, трохи говорили з жіночками, які підгодовували нас канапками і соломкою. Чоловік навіть по шоколадці подарував;)  За 6 годин дороги з ними, привикли, і прощаючись, тепло обіймались зі всіма. Цей світ тримається на таких людях! Боже, бережи їх!
Ми прибули в Краків о 20:30, зайшли в центральну Галерею Краківську, сіли в Макдаці, підключили вайфай, і вже через 15 хвилин, ми знайшли коуча, який погодився нас прийняти у себе на ніч) Чудовий винахід цей коучсерфінг 😉

Ендрю зайшов за нами в Макдак і ми разом пішли до його квартири, у центрі міста. Він знав англійську найкраще, говорив дуже швидко, тому що викладає англійську полякам у себе вдома:)

Коуч не любить фоткатись, але я його вмовила…хоча б на таку фотку-гусочку)
Ми прогулялись Краковом, зустріли українців і вернулись додому. Слухали Віктора Цоя в колонках Ендрю, який вчить і обожнює все російське і “нот інтрестінг ін юкрейніан”, що нас дуже засмутило (п.с. тепер я переписуюсь з Ендрю у фейсбуці, він пише мені по-українськи через гугл перекладач;))
Зранку ми поснідали, попрощались і вирішивши, що маємо цілий день попереду, а до України 4 години, розслабились.
Гуляли по супермаркетах, закуплялись трохи додому і оформляли фактуру на товар в адміністрації (обов*язкова процедура для тих, хто має польську шенгенку “на закупи”)
 Потім зупинили машину до Жешува (чоловік не хотів нас брати, але жінці стало цікаво, і вона нас взяла), до Ярослава, і коли вже стемніло, чудом зупинилась машина до Перемишля.  І знову ж таки чоловік з добрим серцем віз нас на десяток кілометрів довше, ніж йому потрібно, до самого кордону Медика-Шегині. Перейшли кордон майже опівночі. Час на телефоні автоматично переключився на годину вперед. І вже з нашої сторони, ми сіли в бусик до хлопців і дівчини, які їхали до Львова!) завезли майже під будинок!) бо дуже вже ми розхвалювали іноземців в дорозі, вони вирішили показати, що українці не гірші! бо так воно і є! А хлопець-водій просив лише свічку за нього в церкві поставити…та без проблем! За кожного, хто нам допоміг в дорозі,поставлю! Бо світ не без добрих людей, і з кожних 200 машин, які проїдуть мимо, одна зупиниться. І нам захотілось мінятись в кращу сторону після поїздки!
і на останок, одне з найчастіших питань від знайомих :” А до вас ніхто не приставав?” Так от: ні! за поїздку ми зіткнулись приблизно з 150 людьми і жоден з них не заставив нас почуватись незручно.
Ну але ми будемо обережні, всяке буває…;)

П.С. вибачаюсь за помилки в тексті.