Спонтанна задумка, яка перевернулась в незабутню пригоду!

Я запланувала проїхатись автостопом по всіх балканських країнах і вже через кілька днів знайшла компанію завдяки інстаграм.

Ми з Тоньою зустрілись в столиці Словенії – Любляні, куди я приїхала FlixBus-ом з Венеції.

І ура! Вона виявилась готовою підтримати будь-які ідеї, і будь-яку розмову.

Ми прийшли в дизайнерські апартаменти нашого хоста.

Він любив свого собаку, покурити траву і мав гарний вид з вікна квартири.

Але наша основна ціль в Словенії – озеро Блед, куди ми і поїхали наступного дня!

В нас навіть хост був там!

А далі – ще місяць подорожі попереду, а планів де жити НЕМАЄ!

Це розпал сезону у цих країнах: липень, і море. Ніхто не хоче приймати у себе безкоштовно.

Але якось буде:)

Ми не дуже переживали через це;)

А Блед вражає!

Це озеро з маленьким острівком в центрі, і зі сторін оточене горами дуже популярне серед туристів.

Ми майже годину обходили його, щоб побачити Блед з висоти.

В цьому і плюс каучсерфінгу, що хости завжди радо все покажуть, і не прийшлось самим шукати дорогу.

Ми прийшли під вечір, коли сонце потрохи заходило, і милувались краєвидами.

Але мінус каучсерфінгу в тому, що потрібно підлаштовуватись під хостів, тому наступного ранку прийшлось прокидатись о 6 ранку, бо хост ішов на роботу.

Але тим і добре.

Зранку нема спеки, тому легше стояти і стопити машини.

Але 4 години дороги, шо показували офлайн карти, перетворились на цілий день дороги!

Потрошки ми перетнули кордон з Хорватією і під вечір опинились в 20 кілометрах від нашого пункту призначення.

Ми розуміли, що нема сенсу стопити далі.

Ви ж пам’ятаєте, що у нас нема де ночувати на цей і наступні дні?

Ми просто ішли… поки не натрапили на кемпінг містечко.

Там можливо поставити свою палатку за ціну 15€ і є душ, туалет і все необхідне на території.

Але палатки у нас нема.

І вже 7 вечора.

Ми ходимо по території.

І раптово я підходжу до хлопця, який якраз складав палатку, і запитую чи не знає він де можна купити якусь.

Він відповів що вже пізно і все зачинене.

Слово за слово, і вияснилось що їхня компанія організовує тут сплави на байдарках, і вони живуть в кількох кілометрах звідси і УРА! Мають вільну кімнату для мене і Тоні.

Безкоштовно.

Правду кажучи це і був мій план;)

Переночували в затишній кімнатці, смачно поснідали і зранку поїхали до Plitvice Lakes National Park.

Дякуючи нашому хосту, який сказав як пройти туди безкоштовно, а не платити 27$.

Прийшовши на територію, ми лишили наші 10-кілограмові рюкзаки в камері схову, поїли смачнезних булок з сиром і вишнею і пройшли 100 метрів прямо по дорозі і звернули вправо до озер!

Все:)

от так просто, без парканів і охорони:)

Правда це було літом 2018.

Можливо зараз все помінялось.

Ми пищали від захвату!

Озера Плітвіце вражають бірюзовою водою через яку видніються маленькі рибки, величезною територією з мостиками, водоспадами, заростями рослин.

Ми гуляли кілька годин, з перервою на обід на галявині.

Забрали свої рюкзаки, і хоч була вже 5 вечора, вирішили автостопити в Спліт – найтусовочніше місто Хорватії.

Каучсерфінгу в нас там знову таки не було.

І не було жодного уявлення, де ми будемо жити.

Вже через кілька годин ми сиділи на лавочці, на одній з тих шумних вулиць з дискотеками і тисячами людей.

На вулиці темно, 10 вечора, ми страшенно втомлені і з важкими рюкзаками.

Дуже хочемо спати.

Нам промоутери дали афішку, приєднатись до якоїсь з гулянок.

Вони серйозно?

Ми останні відсотки на телефоні витрачали, в надіях все ж знайти хоста.

Але безрезультатно!

Очі злипались.

І вихід знайшовся лише один: написати комусь на Тіндері.

Шукали по фотографіях найбільш надійних.

Відповідей було багато, і після того, як ми пояснювали ситуацію, 99% відсіялось.

І лишився лише один хлопець, з Австралії, який відповідав дуже серйозно, з розумінням, і навіть думав що це хтось прикалується.

Ми зустрілись в центрі, і ура! Він виявився адекватним!

Ми з Тоньою цілий вечір сміялись з його австралійської англійської, а ще він говорив наскільки швидко, що зрозуміти щось було неможливо! 😀

Пам’ятаю, він розказував якусь історію пів години, а ми з Тоньою переглядались одна з одною з виразом «я теж нічого не розумію що він говорить»

Ми втомлені, нарешті виспались, поки наш хост пішов тусити і прийшов на наступний день в обід.

В нас були ключі, тому ми зранку пішли на море.

Кілометри набережної лінії – і нема де пройти!

Ми йшли годину, і нарешті, діставшись до майже безлюдного пляжу, почали їсти свій кавун.

І морозиво.

І лежати на піску без полотенець.

І засмагати.

А ввечері вирішили – раз ми вже в Спліті, треба іти десь потанцювати!

Разом з хостом пішли прогулятись нічним містом, і зайшовши в місцевий Fabrique Pub – загубились серед сотень людей.

Ми не звикли до нічних тусовок, і вже в 2 були вдома.

А австралієць знову тусив до ранку.

Ми ж хотіли прокинутись пораніше, і продовжити наш автостоп в сторону Боснії і Герцеговини.

Але пішов дощ!

Нам лишилось сидіти в Makamaka Healthy food cafe і чекати поки він пройде, попиваючи дуже смачні свіжі смузі.

Дощ швидко прийшов, після чого почався цілий день пекельного автостопу.

Спочатку автобусом заїхали на якусь невідому станцію, звідки ішли пішки.

Застопили жіночку, до міста Omis, де попали в великий затор.

Машина за машиною.

Проїжджали гірську місцевість до Makarska.

А під вечір застрягли в місті Ploche. В Хорватії. На роздоріжжі.

Шансів доїхати до місця призначення ставали все меншими, вечоріло.

Ми доїли свій тунець в банках.

Почали їсти свіжі фініки з дерев.

Дивились на черепашку, яка спокійно лазила біля дерева.

І зі всіх сил посилали сигнали в космос пожаліти нас!

І це сталось!

Ми домовились з хостом, який жив 10 км від міста Neum – це єдине місто Боснії і Герцеговини, яке знаходиться на морі.

Хорватія забрала собі весь берег.

Якщо глянути на карту, можна побачити, як несправедливо виходить.

Нам лишалось 35 км автостопу, і в 1 ночі ми чудом добрались до хоста! Ура!

Він має свій маленький затишний двір, правда в дуже не туристичній зоні.

http://agrotour-matusko.com/?lang=en

Але нам там сподобалось!

Нас поселили в кімнату і нагодували місцевими делікатесами: м`ясо, печена картопелька і свіжоспечений хліб.

А зранку ми оглянули двір, поплавали в басейні, пофоткатись, побачили кізочок в дворі. І поїхали кататись на велосипедах.

Були дуже вдячні хосту, що довірив нам свої два велосипеди, після чого нас чекало 12 км по палючому сонці.

Ми просто вирішили прокататись в місто і назад.

Спотіли, вернулись в наш Neum.

Попросили хоста залишитись ще на одну добу в нього:)

І пішли стопити в Мостар – одне з найбільших міст Боснії і Герцеговини.

І воно мене вразило!

Тут перетинаються три культури: слов’янська, європейська і арабська!

Тут ви стоїте на мості, споглядаючи неймовірний вигляд на річку і місто, чуєте намаз, який доноситься з мечетей. А пройшовшись по вулицях, бачите Європу.

А зайшовши в кафе, можете скуштувати їхню традиційну їжу, яка часто нагадує нашу:)

Ми спробували їхній бурек- на вигляд, як наші чебуреки, та і назва подібна:)

І одразу ж пішли до моста Old Bridge, висотою 25 метрів. Він відомий тим, що місцеві хлопці пригають з нього у воду!

Звичайно за плату від туристів:)

І це дуже небезпечно, адже вода в річці стрімка і холодна.

Нам повезло побачити такий стрибок, і навіть познайомитись з виконавцем. Ним виявився австралієць!

Який сказав, щоб отримати дозвіл на стрибок, йому навіть прийшлось заплатити.

Після кави в кафе з видом на міст, ми прогулялись старенькими вуличками.

Як же тут гарно і затишно!

А наступного дня, рано-вранці ми вже чекали машину, яка б підвезла нас у Дубровнік.

Чекали 7 хвилин.

І через годину вже знову були в Хорватії 🙂

Було жарко!

Настільки жарко, що ми хотіли негайно скинути наші важкезні рюкзаки, інакше не могли б пересуватись!

А ще Дубровнік місто на пагорбах, і там сходи повсюди.

Вгору вниз!

О ні… прийшлось просто заходити до людей і питати чи можна у них лишити наші речі.

В результаті лишили в якихось апартаментах для туристів, де прибиральниця якраз прибирала, і не дуже зрозуміла, що ми від неї хочемо.

І ми зрозуміли, чому ніхто з каучсерфінгу не погодився нас прийняти у себе! Людей тисячі, в центрі просто не пройти.

Місцеві їдуть подалі з міста, а свої квартири здають туристам.

Дуже багато італійців, до речі.

І дуже дорого!

Ми гуляли цілий день, дійшли до моря і милувались краєвидом, завісивши ноги зі скал. Красиво!

А під вечір закупились в супермаркеті йогуртами. Сиділи на сходах і дивились на оранжеві дахи будиночків!

Але прийшлось вирушати далі, так як у нас був хост в Будві. І був шанс туди добратись до ночі.

В спеку стопити жахливо!

Кілька годин ми добирались до Чорногорії, але вже після півночі ми смачно вечеряли і прийняли ДУШ! Ох, яке щастя змити з себе пилюку дороги!

А який неймовірний вигляд на море і гори був з балкону його квартири!

Але ідемо на море!

Липень, а ми майже не купались цього року.

Яке було наше здивування, на кожному кроці чути російську мову.

Завдяки турам «все включено», тут більшість росіян і українців.

https://witholesia.com/wp-content/uploads/2019/06/img_4776.mov

Два дні релаксу, відпочинку вдома, але час їхати в Подгоріцу.

Проїжджали через гори і тунелі!

Така краса!

Зайшли в магазин десь на узбіччі, вибирали якісь консерви.

І раптом, до нас підходить чоловік і починає говорити з нами російською, які консерви краще купити:D

Слово за слово, і виявилось, що він він возить групи дітей по Чорногорії, і професійний екскурсовод.

Він питає дітей: «Ну що, візьмемо цих двох дівчат з собою?» і діти хором: «Даааа!»

От так і почалась наша пригода, довжиною в п`ять днів, в компанії двох дівчаток, трьох хлопчиків і їхнього вожатого Романа.

От його YouTube канал.

https://www.youtube.com/user/romiro1977

Як же це було класно!

Виявилось, що діти віком 7-12 років надзвичайно цікаві!

Інколи мислять як дорослі, з дитячими жартиками:) а пам`ять яка! І скільки енергії!

Ми дуже зарядились від них.

Вони знайшли для нас з Тоньою палатку , спальники і першу ніч ми провели на території кемпінг містечка.

Ми вчились розпалювати вогонь і готувати їжу на вогні.

Вона завжди була така смачна!

А які краєвиди ми побачили в Чорногорії завдяки Роману.

Без нього точно б самі туди не добрались.

Наступного дня проснулись біля Tara Bridge.

А хмари закривали гори.

Поснідали, і одразу ж відправились в Durmitor National Park.

Проїжджали гірським серпантином, а сонце змінювалось на дощ.

І знову сонце.

Там можна цілий день гуляти, але коли ми вирішили їхати назад, у когось поламалась машина, і заблокувала всю дорогу.

Прекрасний час для пікнічка:)

Ми сиділи і їли малі помідори з огірками.

А ввечері ще й встигли до каньйону Piva, з просто нереальної краси водою!

Від краси гір і річок в той день, емоції просто зашкалювали.

А ще більший шок був, коли ми приїхали на секретну точку.

Ось сюди.

Наступного дня, прокинувшись в наметах, ми одразу полізли в басейн.

Ці чудові дні в компанії дітей і Романа.

Цих милих дівчаток, їхні приколи, обнімашки. Наші складання-розкладання наметів. Приготування їжі і миття посуду опісля. Боротьба, хто де сидітиме в машині.

Було дуже тепло.

Але треба їхати далі!

Кілька годин ми потратили, щоб достопити до Албанії, і вже в обід були в столиці – Тірані.

Місто одразу здивувало.

Тут дуже великий мікс всього!

Стареееезні магазинчики і нові лакшері кафе.

Дуже чисто на одній вулиці і грязно на іншій.

Нові будинки поруч зі старими і подертими.

Якщо піти вглиб вулиць, там і трущоби можна побачити.

Мечеті.

Багато людей.

Дешеві ціни.

Апартаменти нашого хоста були дуже старенькі і без інтернету.

І я обов`язково ще хочу колись вернутись в Албанію, але цього разу часу не вистачало.

Треба було стопити в Македонію.

Ми вирішили їхати через Косово.

І нащастя у нас були з собою паспорти з шенгеном.

Бо ось кілька днів тому мій друг хотів потрапити в Косово з біометричним паспортом і його не пустили, треба віза.

Виявляється, Україна не визнала Косово як незалежну державу і можна в’їхати ЛИШЕ з шенгенською візою.

Серед ночі ми застрягли.

Стопити було темно.

А одразу за нами розташувався кальян бар.

Йдемо туди 🙂

Сіли, втомлені, з рюкзаками.

Замовили кальян.

Але потім почали розмовляти з менеджером. І пішли вже нам коктейлі безкоштовно. Та і кальян 🙂

Але раптом подзвонив водій, який кілька годин перед тим дав свій номер і сказав, що можливо буде тим шляхом їхати.

І зранку ми вже прокинулись в нашого хоста в Скоп‘є.

Цілий наступний день ми гуляли по столиці.

І навіть зайшли в Меморіал Матері Терези.

Вона, як виявилось, була з Македонії:)

Гуляли ми і цілий другий день.

Але ця країна нас не відпускала!

Ми застрягли з автостопом цілий день!

Не зупинявся ніхто, а якщо і зупинялись то щоб розвести руками, бо в машині сиділи цілі сім`ї і не було нам місця.

Ми майже не пересувались.

На одній заправці провели мабуть 4 години і не розуміли що відбувається.

Аж поки в Kumanovo нас врятував хлопець, німець, який разом з татом їхали на кемпінг бусі у потрібному нам напрямку!

Невже!

Ми навіть зупинились перекусити, де вони витягнули маленький столик і наклали багато наїдків.

Смачно! Особливо якщо не їсти нормально цілий день.

Вони нас завезли серед ночі до хоста під хату, і ми були дуже вдячні йому, що не спав о 2:00, а чекав нас.

Нажаль стираються з пам`яті всі деталі. І я відновлюю інформацію по фотографіях на телефоні.

Та навіть фото всіх нема, бо я міняла телефон, і прийшлось видалити багато відео і фоток.

Але це так ностальгічно це згадати.

Так дивно працює мозок.

Багато що вже б забулось навіки, а почнеш писати, та і виринають якісь нюанси подорожі.

Але не всі.

Після Сербії ми застопили автобус!

В Україну!

До Львова!

Який їхав з Греції, і ми вмовили водіїв нас взяти з собою:)

А так не знати, як довго ще б добирались:)