Вперше я захотіла в Казахстан, коли пів року тому побачила квиток Київ – Астана за 40$! І я його купила, і навіть думала як то мені потім в Китай добратись… Але нащастя я поїхала в Італію знайомитись з батьками свого хлопця, і Казахстан відмінився:)

Але ненадовго!

В березні авіакомпанія AirBaltic запропонували мені співпрацю і будь-який квиток з усіх їхніх можливих рейсів.

Але знову ж таки я провела два місяці в Італії з коханим і відклала подорож аж до червня!

І ура! В AirBaltic були рейси Львів- Рига(Латвія), Рига-Алмати(Казахстан).

Я знайшла попутницю через свій інстаграм.

З Оксаною ми зустрілися в центрі Львова, обговорили приблизний маршрут, але особливо нічого не планували, так як хотілось піти за течією і просто насолоджуватись поїздкою!

Вийшло все навіть краще:)

В ніч з 1 на 2 липня ми були в аеропорту Львова.

І хоч політ тривав більш як годину, нас смачно нагодували і ми зустріли красивий схід сонця через ілюмінатор. Для Оксани це був перший політ в її житті. І одразу бізнес класом:)

Нас чекав цілий день в столиці Латвії, адже виліт в Казахстан планувався аж увечері.

Ми прилетіли о 6 ранку.

Було холодно!

Магазини зачинені.

А наші рюкзаки з теплими речима ми здали зе у Львові і отримаємо їх вже у Казахстані.

Прийшлось чекати, поки відкриються магазини і купили собі теплу кофту за 4€.

Гуляли безлюдними ранішніми вулицями.

Їли гречку з шпротами (обов’язковий пункт в північній столиці) і олів‘є (не лише на Новий Рік буває).

Підписниця написала мені спробувати знамениті латвійські сирки “Karums” і після того ми кілька раз за день вертались за ними в магазин:) Смакота!

Але ніч без сну дається взнаки. Спати захотілось шалено, а до вильоту ще довго. Ми лежали на травичці в красивому парку біля річки, і навіть вдалось поспати пів годинки 🙂

Після чого піднялись на 26-й поверх в ресторан Skyline, щоб побачити панораму Риги звисока.

І вона заворожує!

Ввечері знову прогулялись центром, де людей було вже набагато більше.

І поїхали в аеропорт, щоб зранку вже проснутись в Казахстані.

Різниця в часі з Україною +3 години.

І хоч нам і вдалось поспати в літаку, але втома відчувалась жахлива!

Ми приїхали до нашого хоста через couchserfing, він дав нам ключі, і пішов.

А ми заснули на пів дня під сильний дощ!

Проснулись, сходили за кавуном.

Я зняла з банкомату 30000 тенге – 70€.

Їх і вистачило мені на всю подорож.

Купила собі місцеву сім карту Altel з 10 Гб інтернету, за 130 грн.

Наїлись вдома кавуна, і знову спати:)

Наступного дня нас чекав ранній підйом і виїзд з міста.

Ми поснідали сирничками.

В Казахстані мікс усіх культур. І можна знайти їжу слов’янську, азіатську і будь-яку:)

Ми слідували за картою, намальованою нашим хостом.

Виїхали з міста і добралися до станції Medeo – це величезний каток, який відомий ще з радянських часів. І від нього піднімались до лижного комплексу Shymbulak.

Купила за 4000 тенге підняття на фунікулерах до вершини і вниз (кому менше ніж 23 роки, ціна 3000 тенге).

Під’їхали до першої точки.

Погладили коників, випили місцевої обліпихової настоянки, оділи куртки, бо ставало прохолодно.

І піднялись до самого верху – 3200м.

На вершинах лежав сніг.

Було +9 градусів. Я в кофті і курточці.

Свіжо.

І немає людей поряд.

Ми гуляти і фотографувались.

А яке свіже повітря!

Сіли поїсти горішків, а коли стало особливо холодно, зайшли в юрту, яка стояла внизу під горою!

Її оберігали два хаскі.

Нам налили чаю з молоком, і обгорнувшись в теплі пледи з традиційними яскравими узорами, я не могла намиулуватись горами!

Зі всіх сторін гарно!

Приміряли казахський одяг.

Познайомились з компанією туристів, випили чаю з цукерками, послухали традиційні мелодії.

І спускались донизу, щоб ввечері зустрітись з нашим хостом Алексеем:)

Спробували традиційну страву – лаґман хана. Порція була така величезна, що неможливо було її доїсти.

Потім пішли на кальян.

А пізніше ще й в бар, де повинні були спробувати конину – так, в Казахстані їдять коней.

Правда, це було копчене м`ясо, нарізане слайсами, як закуска.

Залишилось спробувати кумис молоко коняче.

Всі чомусь усміхались, говорячи нам про це:)

Цікаво ж, що це таке той кумис:)

Але зранку нам знову прокидатись о 5, щоб поїхати на місце зустрічі з групою, яку я знайшла через каучсерфінг.

І разом вирушити в піший похід на гору Кок Жайляу.

Ми познайомились з нашими гідами і групою.

Було приємно, що всі цікавились звідки ми, чим займаємось.

Казахи дивувались, як нас занесло до них, адже туристів тут не дуже багато:)

Всі знали про нашого нового президента, і розказували про ситуацію в їхній країні. В них в березні також були вибори. Мітинги, які одразу розганяли.

Ми ішли чотири годину, дуже часто зупиняюсь, щоб передихнути і поговорити.

Перед нами відкривались прекрасні пейзажі!

І я й не помітила, як ми опинились на галявині.

Де перекусили.

Слухали різні історії і розказували свої:)

Спустились до водоспаду і вирішили освіжитись!

Було весело:)

І дуууже холодно!

Вода льодяна.

Наважились ополоснутись ми з Оксаною і ще три казашки:)

Добре, що у нас був змінний одяг, бо сонце невчасно заховалось.

Спускались ми три години і ввечері лишилось сил тільки на чай з місцевими шоколадками “Kazakhstan”, які нам дуже сподобались.

Наш хост купив літру кумису (молоко коня), але лише від його запаху, в мене закрутило в носі.

Кислий, з нотками чогось алкогольного.

Неможливо таке пити.

Так як і їсти курт – вчора дівчата нам давали пробувати.

Це маленька кулька, схожа на камінець.

Зроблена з сиру і солі.

Тверда, як камінь.

З нею пов’язана цікава історія воєнних часів, коли ув’язнених жінок місцеві закидували камінням. Їм було боляче від несправедливості, допоки одна жінка не почула запах сиру з цього каміння, і зрозуміла, що це так люди їх рятують від голоду!

З тих часів, кожна казашка повинна вміти готувати курт.

А ми вирушили до міста Капчагай.

З однойменним озером, де планували провести цілий день.

На вулиці була спека +35 градусів.

Приїхали на автостанцію.

Вияснилось, квитків нема.

Вихідні, всі поїхали на озеро!

Але трапилось чудо!

До нас підійшло двоє дівчат, і перепродали нам свої квитки, по 500 тенге.

Ми сіли біля водія, і вже через годинку пересідали в таксі, разом з жіночкою, яка виявилась родом з України.

На озері тисячі людей!

Скупались, і лежали на пісочку, без жодної ідеї, де нам ночувати.

Чи їхати назад в Алмати?

Але тут знову чудо!

Хлопець з каучсерфінгу зустрів нас, і сказав що може прийняти у себе.

Він живе разом з гарним чорним котом.

Після нашого обіду в кафе, я почала відчувати якусь слабкість.

Градусник показав температуру 37.3.

Сили не було.

Недосипання, холод в Ризі, спека в Алмати, холод в горах і купання в водоспаді дались взнаки.

Ні ні ні! Тільки не зараз!

І хоч ми і вибрались пізно ввечері, щоб скупатись в нічому морі, в мене не було сили.

І я надіялась на ранок, що все пройде.

Але ні.

Прогулявшись ринком, ми поїхали назад в Алмати. Вдячні нашому хосту за теплий прийом, вечерю і хороший настрій.

Після одного пакетика порошку з аптеки, я заснула, з надією прокинутись повною сил і енергії.

Адже зранку ми їдемо на Велике Алматинське озеро.

І я просто ПОВИННА почуватись добре.

Так і сталось:)

Або порошок, або самомотивація привели мене до сил.

І вже о 9 ранку ми зустрілись з нашою групою.

Думаю, що ціна 5000 тенге (300 грн) на дорогу туди-назад і пікнік біля озера – це чудово.

В Казахстані, до речі, ціни такі ж, як в Україні:)

Ми спустились до озера і аж ахнули!

Краса!

Жаль, купатись там неможна.

Більше того, підходити до берега не можна.

Вас одразу зупинитись голос десь здалеку «уважаемые, к озеру подходить запрещается. просим срочно отойти от берега.»

Бо знаходилось кілька людей, які або не знали, або хотіли перевірити захист озера.

Причина в тому, що кришталева вода з нього, постачається в місто Алмати, і тому так охороняється.

А колір води міняється, залежно від пори року. Від ось цього, до бірюзово-синього в жовтні.

Ми знову смачно пообідали з групою, і поїхали назад.

Випила морквяного соку в торговому центрі. А вийшовши на терасу, замітила величезне колесо огляду, з видом на гори!

Треба на ньому зробити круг, після того, як вернемось після нашої найбільш хвилюючої частини мандрівки.

Хоста знову не було вдома.

Він лише два рази спав в спальнику на підлозі, а інші дні проводив в іншому домі зі своїм сином.

В мене з Оксаною було враження, що у нас є власний дім в Алмати, навіть з кондиціонером, що в таку спеку дуже важливо.

Ми маємо ключі, і робимо що хочемо.

Зранку прокинулись о 5, щоб почати наш автостоп якнайраніше, поки ще свіжо на вулиці.

Заїхали автобусом на окраїну міста, закупились водою і батончиками на заправці.

І через 10 хвилин вже зупинили першу машину.

І до речі, у нас не було інших варіантів, ніж автостоп.

Автобусів нема. Поїздів також. Турів по буднях не проводять.

Автостоп або таксі.

Відстань 400 км.

Ми прямували в сторону Чаринського каньйону.

Перший водій провіз нас кілька кілометрів, і ще дав смачних абрикос з собою.

Кілька водіїв зупинялись, але коли чули, що ми хочемо безкоштовно, просто їхали, не відповівши.

З одним водієм ми домовились за 500 тенге за невелику відстань.

А потім змінили ще три машини.

На дорогах стояли багато людей, хто також стопив, як і ми.

Але чим далі від Алмати, тим менше людей.

І стає дуже спекотно!

Наскільки, що простоявши при +35 десь серед степу, нам зупинилась машина, і ми вирішили трохи змінити маршрут.

Краще час пік просидіти в прохолодному салоні машини.

Оксана спала.

А я розказувала водієві різні байки.

А він мені про те, як з другом віз 108000 троянд з Амстердаму, щоб розвести в магазини Алмати перед 8 березня.

Водій їхав до міста Chundzha.

100 км від Китаю.

Висадив нас, але через 5 хвилин зупинився бусік.

В кузові десятки коробок з печивом.

А водій ну дуже привітний.

Ми проїжджали через ясеневий гай. Ясеневая роща.

В світі таких лише 2!

В Казахстані і в Канаді 😱

Серед степу, на півдні країни, недалеко від кордону з Китаєм, росте ліс дерев – Ясень согдійський – саме так називається дерево, яке переживало льодовиковий період в цих місцях! Його можна вважати ровесником мамонтів😱

Але доїхавши до роздоріжжя, нам було не подорозі.

До каньйону залишалось 22 кілометри!

Навкруги степ!

І спека!

Але не встигла я зняти сторі, як зупинилась машина.

Як вона взагалі тут опинилась?:)

Виявилось, Гугл карти показали їм такий шлях.

Хоча там є набагато краща дорога:)

Вперше в житті я була вдячна Гугл картам, що показали не найкращий варіант.

Вони нас врятували.

Дві пари: пара з Санкт Петербурга, і пара з Казахстану, як і також їхали на Charyn Canyon.

В тісноті, по кам’янистій дорозі, ми добрались до каньйону:)

Charyn Canyon National Park!

Це місце відкрили лише 40 років тому, може тому воно не таке супер популярне як Grand Canyon в Америці, але від того не менш вражаючий😍

Заплатили за вхід по 750 тенге з людини (45 грн) і оглянули його з висоти.

Після чого спустились вниз, і вирішили пройтись 3 кілометри через ці височенні каменюки.

Аж до місця, де витікає річка Charyn.

Людей одиниці.Від чого це місце здавалось ще більш загадковим.

Ми дійшли до Eco Park Yurt.

Комплексу, де за бажанням можна і переночувати.

Є кафе, де я пообідала ситним супчиком з м’ясом за 800 тенге. І дуже дивувались, що ціна на каву, така ж сама. Так що сьогодні без кави:)

Підійшли до річки. І одразу згадався мультфільм «Мадагаскар», з його яскравими локаціями.

Вода, як ми вже тут звикли, холоднюща.

Думали чи іти пішки назад, чи їхати на Камазі.

Але вже через хвилину ми стояли на бампері машини, і весело їхали через камені каньйону!

Які ж це емоції!

Однією рукою я трималась за решітку на машині, а іншою знімала відео, надіючись на якість своєї палки:)

Дуже вдячні нашим двом парочкам, які нас взяли з собою знову.

І дві години ми виїжджали з території каньйону, рухаючись до міста Сати.

Де я з Оксаною планували знайти проживання.

Цілий день у нас не було інтернету.

Зовсім.

Нащастя виручили офлайн карти maps.me, які показували всі гостьові доми в Сати.

Їх тут багато, оскільки від цього села, нечисельні туристи відправляються на Кольсайські озера.

І на озеро Kaindy.

На цих картах один гостьовий дім був з позначкою “with WiFi”

Звичайно, ми пішли туди:)

Вторгувались з власником за місце в юрті за 3500 тенге (200 грн) з людини.

Інші присутні тут туристи (з Швейцарії, Іспанії і Австралії) вирішили жити не юрті, а в будинку поряд.

Нам з Оксаною ж краще:)

Але зранку все пішло не за планом.

Ми прокинулись пів 6, поснідали омлетом, за великим столом, разом з усіма.

Але сильний дощ не дозволив нам іти пішки до озера!

Цей дощ нас врятував!

Ми поспали ще дві годинки в юрті, після чого до нас зайшов власник і сказав що пара з Австралії зараз їде до озера, і по 2000 тенге, можемо їхати з ними.

Швиденько попрощавшись, ми сіли в бусік, їхали 40 хвилин, до розбитій і болотній від дощу дорозі. Через ліс.

Якби не дощ, ми б ішли мінімум 4 години.

Я була вдячна погоді за таке:)

Жодних знаків де озеро.

Рухались інтуїтивно.

По дорозі знайшовши лісову суничку.

Все ж вийшли на стежку до Kaindy!

Просто шок!

Колір води!

Сосни, що дзеркально відображаються в ній.

Сосни, які впали в це озеро, і лише як гострі голки тирчать з води.

Ця похмура погода ще більш додавала побаченому якоїсь містичності!

І знову немає людей!

Хоча… ми і не замітили, як з’явилось кілька людей, а один чоловік навіть тримав бінокль, який ідеально підішов мені для фото.

Слово за слово, ми розговорились.

Виявилось що він гід, і везе з собою пару з Італії, і от зараз вони їдуть назад в Алмати і можуть взяти нас з собою:)

Щастя не було меж! Ура!

Ми спустились на конику вниз до нашого бусіка, забрали речі і сіли в машину.

Їхали 5 годин.

В дорозі зупинились перекусити, а ввечері вже були в Алмати.

Тільки вдома я зрозуміла, що загубила свій павербенк. Можливо, в народному музеї, в який ми зайшли, як тільки добрались в місто.

Адже цілу дорогу він був зі мною.

І тут я вкотре переконалась: якщо все дається безкоштовно, десь забереться.

У нас лишався цілий день в Алмати, щоб все-таки покататись на колесі огляду, закупитись шоколадками і вафлями «Султан».

До речі, про султанів:)

Ми дізнались, що три місяці тому столицю Казахстану – Астана, перейменували на Нур-Султан, в честь колишнього президента.

І вже по традиції, прокинулись о 5 ранку, і заїхали на таксі в аеропорт.

60 грн за 40 хвилин поїздки.

Так, таксі в Казахстані дешеве.

В аеропорті нам вдалось на повну відчути всі привілегії бізнес-класу.

Ми отримали купони для входу в бізнес лаундж, де було тихо, можна було зарядити телефони і випити кави-чаю. Фрукти, сухофрукти і печиво безкоштовно:)

Цього разу ми не відмовились від шампанського на борту літака!

І дуже смачно поснідали гранолою з йогуртом, блінами з ягодами і круасаном з маслом і варенням.

Летіли 5 годин, після чого у нас знову була пересадка в Ризі.

Але з погодою вже повезло:)

Ми лежали на травичці і дуже багато говорили.

Їли сирочки і знову говорили.

Не вірилось, що поїздка вдалась такою насиченою!

Ділились враженнями.

Згадували наші моменти.

Слідкували за качками, голубами і чайками в парку.

І повернувшись в аеропорт Риги, знайшли бізнес лаундж. Тут було багато свіжих журналів, зручні крісла, хороший інтернет і багато багато їжі. Смачна кава і випічка.

Вдячна AirBaltic за таку можливість:)

Прилетівши вночі у Львів я їхала додому і усміхалась:)

Скільки разів впродовж цієї подорожі я відчувала абсолютне щастя і радість від моменту!