ooolesya

Бізнес класом в Казахстан

Бізнес класом в Казахстан

Вперше я захотіла в Казахстан, коли пів року тому побачила квиток Київ – Астана за 40$! І я його купила, і навіть думала як то мені потім в Китай добратись… Але нащастя я поїхала в Італію знайомитись з батьками свого хлопця, і Казахстан відмінився:)

Але ненадовго!

В березні авіакомпанія AirBaltic запропонували мені співпрацю і будь-який квиток з усіх їхніх можливих рейсів.

Але знову ж таки я провела два місяці в Італії з коханим і відклала подорож аж до червня!

І ура! В AirBaltic були рейси Львів- Рига(Латвія), Рига-Алмати(Казахстан).

Я знайшла попутницю через свій інстаграм.

З Оксаною ми зустрілися в центрі Львова, обговорили приблизний маршрут, але особливо нічого не планували, так як хотілось піти за течією і просто насолоджуватись поїздкою!

Вийшло все навіть краще:)

В ніч з 1 на 2 липня ми були в аеропорту Львова.

І хоч політ тривав більш як годину, нас смачно нагодували і ми зустріли красивий схід сонця через ілюмінатор. Для Оксани це був перший політ в її житті. І одразу бізнес класом:)

Нас чекав цілий день в столиці Латвії, адже виліт в Казахстан планувався аж увечері.

Ми прилетіли о 6 ранку.

Було холодно!

Магазини зачинені.

А наші рюкзаки з теплими речима ми здали зе у Львові і отримаємо їх вже у Казахстані.

Прийшлось чекати, поки відкриються магазини і купили собі теплу кофту за 4€.

Гуляли безлюдними ранішніми вулицями.

Їли гречку з шпротами (обов’язковий пункт в північній столиці) і олів‘є (не лише на Новий Рік буває).

Підписниця написала мені спробувати знамениті латвійські сирки “Karums” і після того ми кілька раз за день вертались за ними в магазин:) Смакота!

Але ніч без сну дається взнаки. Спати захотілось шалено, а до вильоту ще довго. Ми лежали на травичці в красивому парку біля річки, і навіть вдалось поспати пів годинки 🙂

Після чого піднялись на 26-й поверх в ресторан Skyline, щоб побачити панораму Риги звисока.

І вона заворожує!

Ввечері знову прогулялись центром, де людей було вже набагато більше.

І поїхали в аеропорт, щоб зранку вже проснутись в Казахстані.

Різниця в часі з Україною +3 години.

І хоч нам і вдалось поспати в літаку, але втома відчувалась жахлива!

Ми приїхали до нашого хоста через couchserfing, він дав нам ключі, і пішов.

А ми заснули на пів дня під сильний дощ!

Проснулись, сходили за кавуном.

Я зняла з банкомату 30000 тенге – 70€.

Їх і вистачило мені на всю подорож.

Купила собі місцеву сім карту Altel з 10 Гб інтернету, за 130 грн.

Наїлись вдома кавуна, і знову спати:)

Наступного дня нас чекав ранній підйом і виїзд з міста.

Ми поснідали сирничками.

В Казахстані мікс усіх культур. І можна знайти їжу слов’янську, азіатську і будь-яку:)

Ми слідували за картою, намальованою нашим хостом.

Виїхали з міста і добралися до станції Medeo – це величезний каток, який відомий ще з радянських часів. І від нього піднімались до лижного комплексу Shymbulak.

Купила за 4000 тенге підняття на фунікулерах до вершини і вниз (кому менше ніж 23 роки, ціна 3000 тенге).

Під’їхали до першої точки.

Погладили коників, випили місцевої обліпихової настоянки, оділи куртки, бо ставало прохолодно.

І піднялись до самого верху – 3200м.

На вершинах лежав сніг.

Було +9 градусів. Я в кофті і курточці.

Свіжо.

І немає людей поряд.

Ми гуляти і фотографувались.

А яке свіже повітря!

Сіли поїсти горішків, а коли стало особливо холодно, зайшли в юрту, яка стояла внизу під горою!

Її оберігали два хаскі.

Нам налили чаю з молоком, і обгорнувшись в теплі пледи з традиційними яскравими узорами, я не могла намиулуватись горами!

Зі всіх сторін гарно!

Приміряли казахський одяг.

Познайомились з компанією туристів, випили чаю з цукерками, послухали традиційні мелодії.

І спускались донизу, щоб ввечері зустрітись з нашим хостом Алексеем:)

Спробували традиційну страву – лаґман хана. Порція була така величезна, що неможливо було її доїсти.

Потім пішли на кальян.

А пізніше ще й в бар, де повинні були спробувати конину – так, в Казахстані їдять коней.

Правда, це було копчене м`ясо, нарізане слайсами, як закуска.

Залишилось спробувати кумис молоко коняче.

Всі чомусь усміхались, говорячи нам про це:)

Цікаво ж, що це таке той кумис:)

Але зранку нам знову прокидатись о 5, щоб поїхати на місце зустрічі з групою, яку я знайшла через каучсерфінг.

І разом вирушити в піший похід на гору Кок Жайляу.

Ми познайомились з нашими гідами і групою.

Було приємно, що всі цікавились звідки ми, чим займаємось.

Казахи дивувались, як нас занесло до них, адже туристів тут не дуже багато:)

Всі знали про нашого нового президента, і розказували про ситуацію в їхній країні. В них в березні також були вибори. Мітинги, які одразу розганяли.

Ми ішли чотири годину, дуже часто зупиняюсь, щоб передихнути і поговорити.

Перед нами відкривались прекрасні пейзажі!

І я й не помітила, як ми опинились на галявині.

Де перекусили.

Слухали різні історії і розказували свої:)

Спустились до водоспаду і вирішили освіжитись!

Було весело:)

І дуууже холодно!

Вода льодяна.

Наважились ополоснутись ми з Оксаною і ще три казашки:)

Добре, що у нас був змінний одяг, бо сонце невчасно заховалось.

Спускались ми три години і ввечері лишилось сил тільки на чай з місцевими шоколадками “Kazakhstan”, які нам дуже сподобались.

Наш хост купив літру кумису (молоко коня), але лише від його запаху, в мене закрутило в носі.

Кислий, з нотками чогось алкогольного.

Неможливо таке пити.

Так як і їсти курт – вчора дівчата нам давали пробувати.

Це маленька кулька, схожа на камінець.

Зроблена з сиру і солі.

Тверда, як камінь.

З нею пов’язана цікава історія воєнних часів, коли ув’язнених жінок місцеві закидували камінням. Їм було боляче від несправедливості, допоки одна жінка не почула запах сиру з цього каміння, і зрозуміла, що це так люди їх рятують від голоду!

З тих часів, кожна казашка повинна вміти готувати курт.

А ми вирушили до міста Капчагай.

З однойменним озером, де планували провести цілий день.

На вулиці була спека +35 градусів.

Приїхали на автостанцію.

Вияснилось, квитків нема.

Вихідні, всі поїхали на озеро!

Але трапилось чудо!

До нас підійшло двоє дівчат, і перепродали нам свої квитки, по 500 тенге.

Ми сіли біля водія, і вже через годинку пересідали в таксі, разом з жіночкою, яка виявилась родом з України.

На озері тисячі людей!

Скупались, і лежали на пісочку, без жодної ідеї, де нам ночувати.

Чи їхати назад в Алмати?

Але тут знову чудо!

Хлопець з каучсерфінгу зустрів нас, і сказав що може прийняти у себе.

Він живе разом з гарним чорним котом.

Після нашого обіду в кафе, я почала відчувати якусь слабкість.

Градусник показав температуру 37.3.

Сили не було.

Недосипання, холод в Ризі, спека в Алмати, холод в горах і купання в водоспаді дались взнаки.

Ні ні ні! Тільки не зараз!

І хоч ми і вибрались пізно ввечері, щоб скупатись в нічому морі, в мене не було сили.

І я надіялась на ранок, що все пройде.

Але ні.

Прогулявшись ринком, ми поїхали назад в Алмати. Вдячні нашому хосту за теплий прийом, вечерю і хороший настрій.

Після одного пакетика порошку з аптеки, я заснула, з надією прокинутись повною сил і енергії.

Адже зранку ми їдемо на Велике Алматинське озеро.

І я просто ПОВИННА почуватись добре.

Так і сталось:)

Або порошок, або самомотивація привели мене до сил.

І вже о 9 ранку ми зустрілись з нашою групою.

Думаю, що ціна 5000 тенге (300 грн) на дорогу туди-назад і пікнік біля озера – це чудово.

В Казахстані, до речі, ціни такі ж, як в Україні:)

Ми спустились до озера і аж ахнули!

Краса!

Жаль, купатись там неможна.

Більше того, підходити до берега не можна.

Вас одразу зупинитись голос десь здалеку «уважаемые, к озеру подходить запрещается. просим срочно отойти от берега.»

Бо знаходилось кілька людей, які або не знали, або хотіли перевірити захист озера.

Причина в тому, що кришталева вода з нього, постачається в місто Алмати, і тому так охороняється.

А колір води міняється, залежно від пори року. Від ось цього, до бірюзово-синього в жовтні.

Ми знову смачно пообідали з групою, і поїхали назад.

Випила морквяного соку в торговому центрі. А вийшовши на терасу, замітила величезне колесо огляду, з видом на гори!

Треба на ньому зробити круг, після того, як вернемось після нашої найбільш хвилюючої частини мандрівки.

Хоста знову не було вдома.

Він лише два рази спав в спальнику на підлозі, а інші дні проводив в іншому домі зі своїм сином.

В мене з Оксаною було враження, що у нас є власний дім в Алмати, навіть з кондиціонером, що в таку спеку дуже важливо.

Ми маємо ключі, і робимо що хочемо.

Зранку прокинулись о 5, щоб почати наш автостоп якнайраніше, поки ще свіжо на вулиці.

Заїхали автобусом на окраїну міста, закупились водою і батончиками на заправці.

І через 10 хвилин вже зупинили першу машину.

І до речі, у нас не було інших варіантів, ніж автостоп.

Автобусів нема. Поїздів також. Турів по буднях не проводять.

Автостоп або таксі.

Відстань 400 км.

Ми прямували в сторону Чаринського каньйону.

Перший водій провіз нас кілька кілометрів, і ще дав смачних абрикос з собою.

Кілька водіїв зупинялись, але коли чули, що ми хочемо безкоштовно, просто їхали, не відповівши.

З одним водієм ми домовились за 500 тенге за невелику відстань.

А потім змінили ще три машини.

На дорогах стояли багато людей, хто також стопив, як і ми.

Але чим далі від Алмати, тим менше людей.

І стає дуже спекотно!

Наскільки, що простоявши при +35 десь серед степу, нам зупинилась машина, і ми вирішили трохи змінити маршрут.

Краще час пік просидіти в прохолодному салоні машини.

Оксана спала.

А я розказувала водієві різні байки.

А він мені про те, як з другом віз 108000 троянд з Амстердаму, щоб розвести в магазини Алмати перед 8 березня.

Водій їхав до міста Chundzha.

100 км від Китаю.

Висадив нас, але через 5 хвилин зупинився бусік.

В кузові десятки коробок з печивом.

А водій ну дуже привітний.

Ми проїжджали через ясеневий гай. Ясеневая роща.

В світі таких лише 2!

В Казахстані і в Канаді 😱

Серед степу, на півдні країни, недалеко від кордону з Китаєм, росте ліс дерев – Ясень согдійський – саме так називається дерево, яке переживало льодовиковий період в цих місцях! Його можна вважати ровесником мамонтів😱

Але доїхавши до роздоріжжя, нам було не подорозі.

До каньйону залишалось 22 кілометри!

Навкруги степ!

І спека!

Але не встигла я зняти сторі, як зупинилась машина.

Як вона взагалі тут опинилась?:)

Виявилось, Гугл карти показали їм такий шлях.

Хоча там є набагато краща дорога:)

Вперше в житті я була вдячна Гугл картам, що показали не найкращий варіант.

Вони нас врятували.

Дві пари: пара з Санкт Петербурга, і пара з Казахстану, як і також їхали на Charyn Canyon.

В тісноті, по кам’янистій дорозі, ми добрались до каньйону:)

Charyn Canyon National Park!

Це місце відкрили лише 40 років тому, може тому воно не таке супер популярне як Grand Canyon в Америці, але від того не менш вражаючий😍

Заплатили за вхід по 750 тенге з людини (45 грн) і оглянули його з висоти.

Після чого спустились вниз, і вирішили пройтись 3 кілометри через ці височенні каменюки.

Аж до місця, де витікає річка Charyn.

Людей одиниці.Від чого це місце здавалось ще більш загадковим.

Ми дійшли до Eco Park Yurt.

Комплексу, де за бажанням можна і переночувати.

Є кафе, де я пообідала ситним супчиком з м’ясом за 800 тенге. І дуже дивувались, що ціна на каву, така ж сама. Так що сьогодні без кави:)

Підійшли до річки. І одразу згадався мультфільм «Мадагаскар», з його яскравими локаціями.

Вода, як ми вже тут звикли, холоднюща.

Думали чи іти пішки назад, чи їхати на Камазі.

Але вже через хвилину ми стояли на бампері машини, і весело їхали через камені каньйону!

Які ж це емоції!

Однією рукою я трималась за решітку на машині, а іншою знімала відео, надіючись на якість своєї палки:)

Дуже вдячні нашим двом парочкам, які нас взяли з собою знову.

І дві години ми виїжджали з території каньйону, рухаючись до міста Сати.

Де я з Оксаною планували знайти проживання.

Цілий день у нас не було інтернету.

Зовсім.

Нащастя виручили офлайн карти maps.me, які показували всі гостьові доми в Сати.

Їх тут багато, оскільки від цього села, нечисельні туристи відправляються на Кольсайські озера.

І на озеро Kaindy.

На цих картах один гостьовий дім був з позначкою “with WiFi”

Звичайно, ми пішли туди:)

Вторгувались з власником за місце в юрті за 3500 тенге (200 грн) з людини.

Інші присутні тут туристи (з Швейцарії, Іспанії і Австралії) вирішили жити не юрті, а в будинку поряд.

Нам з Оксаною ж краще:)

Але зранку все пішло не за планом.

Ми прокинулись пів 6, поснідали омлетом, за великим столом, разом з усіма.

Але сильний дощ не дозволив нам іти пішки до озера!

Цей дощ нас врятував!

Ми поспали ще дві годинки в юрті, після чого до нас зайшов власник і сказав що пара з Австралії зараз їде до озера, і по 2000 тенге, можемо їхати з ними.

Швиденько попрощавшись, ми сіли в бусік, їхали 40 хвилин, до розбитій і болотній від дощу дорозі. Через ліс.

Якби не дощ, ми б ішли мінімум 4 години.

Я була вдячна погоді за таке:)

Жодних знаків де озеро.

Рухались інтуїтивно.

По дорозі знайшовши лісову суничку.

Все ж вийшли на стежку до Kaindy!

Просто шок!

Колір води!

Сосни, що дзеркально відображаються в ній.

Сосни, які впали в це озеро, і лише як гострі голки тирчать з води.

Ця похмура погода ще більш додавала побаченому якоїсь містичності!

І знову немає людей!

Хоча… ми і не замітили, як з’явилось кілька людей, а один чоловік навіть тримав бінокль, який ідеально підішов мені для фото.

Слово за слово, ми розговорились.

Виявилось що він гід, і везе з собою пару з Італії, і от зараз вони їдуть назад в Алмати і можуть взяти нас з собою:)

Щастя не було меж! Ура!

Ми спустились на конику вниз до нашого бусіка, забрали речі і сіли в машину.

Їхали 5 годин.

В дорозі зупинились перекусити, а ввечері вже були в Алмати.

Тільки вдома я зрозуміла, що загубила свій павербенк. Можливо, в народному музеї, в який ми зайшли, як тільки добрались в місто.

Адже цілу дорогу він був зі мною.

І тут я вкотре переконалась: якщо все дається безкоштовно, десь забереться.

У нас лишався цілий день в Алмати, щоб все-таки покататись на колесі огляду, закупитись шоколадками і вафлями «Султан».

До речі, про султанів:)

Ми дізнались, що три місяці тому столицю Казахстану – Астана, перейменували на Нур-Султан, в честь колишнього президента.

І вже по традиції, прокинулись о 5 ранку, і заїхали на таксі в аеропорт.

60 грн за 40 хвилин поїздки.

Так, таксі в Казахстані дешеве.

В аеропорті нам вдалось на повну відчути всі привілегії бізнес-класу.

Ми отримали купони для входу в бізнес лаундж, де було тихо, можна було зарядити телефони і випити кави-чаю. Фрукти, сухофрукти і печиво безкоштовно:)

Цього разу ми не відмовились від шампанського на борту літака!

І дуже смачно поснідали гранолою з йогуртом, блінами з ягодами і круасаном з маслом і варенням.

Летіли 5 годин, після чого у нас знову була пересадка в Ризі.

Але з погодою вже повезло:)

Ми лежали на травичці і дуже багато говорили.

Їли сирочки і знову говорили.

Не вірилось, що поїздка вдалась такою насиченою!

Ділились враженнями.

Згадували наші моменти.

Слідкували за качками, голубами і чайками в парку.

І повернувшись в аеропорт Риги, знайшли бізнес лаундж. Тут було багато свіжих журналів, зручні крісла, хороший інтернет і багато багато їжі. Смачна кава і випічка.

Вдячна AirBaltic за таку можливість:)

Прилетівши вночі у Львів я їхала додому і усміхалась:)

Скільки разів впродовж цієї подорожі я відчувала абсолютне щастя і радість від моменту!

Posted by ooolesya in Asia, 12 comments
Автостоп Балканами

Автостоп Балканами

Спонтанна задумка, яка перевернулась в незабутню пригоду!

Я запланувала проїхатись автостопом по всіх балканських країнах і вже через кілька днів знайшла компанію завдяки інстаграм.

Ми з Тоньою зустрілись в столиці Словенії – Любляні, куди я приїхала FlixBus-ом з Венеції.

І ура! Вона виявилась готовою підтримати будь-які ідеї, і будь-яку розмову.

Ми прийшли в дизайнерські апартаменти нашого хоста.

Він любив свого собаку, покурити траву і мав гарний вид з вікна квартири.

Але наша основна ціль в Словенії – озеро Блед, куди ми і поїхали наступного дня!

В нас навіть хост був там!

А далі – ще місяць подорожі попереду, а планів де жити НЕМАЄ!

Це розпал сезону у цих країнах: липень, і море. Ніхто не хоче приймати у себе безкоштовно.

Але якось буде:)

Ми не дуже переживали через це;)

А Блед вражає!

Це озеро з маленьким острівком в центрі, і зі сторін оточене горами дуже популярне серед туристів.

Ми майже годину обходили його, щоб побачити Блед з висоти.

В цьому і плюс каучсерфінгу, що хости завжди радо все покажуть, і не прийшлось самим шукати дорогу.

Ми прийшли під вечір, коли сонце потрохи заходило, і милувались краєвидами.

Але мінус каучсерфінгу в тому, що потрібно підлаштовуватись під хостів, тому наступного ранку прийшлось прокидатись о 6 ранку, бо хост ішов на роботу.

Але тим і добре.

Зранку нема спеки, тому легше стояти і стопити машини.

Але 4 години дороги, шо показували офлайн карти, перетворились на цілий день дороги!

Потрошки ми перетнули кордон з Хорватією і під вечір опинились в 20 кілометрах від нашого пункту призначення.

Ми розуміли, що нема сенсу стопити далі.

Ви ж пам’ятаєте, що у нас нема де ночувати на цей і наступні дні?

Ми просто ішли… поки не натрапили на кемпінг містечко.

Там можливо поставити свою палатку за ціну 15€ і є душ, туалет і все необхідне на території.

Але палатки у нас нема.

І вже 7 вечора.

Ми ходимо по території.

І раптово я підходжу до хлопця, який якраз складав палатку, і запитую чи не знає він де можна купити якусь.

Він відповів що вже пізно і все зачинене.

Слово за слово, і вияснилось що їхня компанія організовує тут сплави на байдарках, і вони живуть в кількох кілометрах звідси і УРА! Мають вільну кімнату для мене і Тоні.

Безкоштовно.

Правду кажучи це і був мій план;)

Переночували в затишній кімнатці, смачно поснідали і зранку поїхали до Plitvice Lakes National Park.

Дякуючи нашому хосту, який сказав як пройти туди безкоштовно, а не платити 27$.

Прийшовши на територію, ми лишили наші 10-кілограмові рюкзаки в камері схову, поїли смачнезних булок з сиром і вишнею і пройшли 100 метрів прямо по дорозі і звернули вправо до озер!

Все:)

от так просто, без парканів і охорони:)

Правда це було літом 2018.

Можливо зараз все помінялось.

Ми пищали від захвату!

Озера Плітвіце вражають бірюзовою водою через яку видніються маленькі рибки, величезною територією з мостиками, водоспадами, заростями рослин.

Ми гуляли кілька годин, з перервою на обід на галявині.

Забрали свої рюкзаки, і хоч була вже 5 вечора, вирішили автостопити в Спліт – найтусовочніше місто Хорватії.

Каучсерфінгу в нас там знову таки не було.

І не було жодного уявлення, де ми будемо жити.

Вже через кілька годин ми сиділи на лавочці, на одній з тих шумних вулиць з дискотеками і тисячами людей.

На вулиці темно, 10 вечора, ми страшенно втомлені і з важкими рюкзаками.

Дуже хочемо спати.

Нам промоутери дали афішку, приєднатись до якоїсь з гулянок.

Вони серйозно?

Ми останні відсотки на телефоні витрачали, в надіях все ж знайти хоста.

Але безрезультатно!

Очі злипались.

І вихід знайшовся лише один: написати комусь на Тіндері.

Шукали по фотографіях найбільш надійних.

Відповідей було багато, і після того, як ми пояснювали ситуацію, 99% відсіялось.

І лишився лише один хлопець, з Австралії, який відповідав дуже серйозно, з розумінням, і навіть думав що це хтось прикалується.

Ми зустрілись в центрі, і ура! Він виявився адекватним!

Ми з Тоньою цілий вечір сміялись з його австралійської англійської, а ще він говорив наскільки швидко, що зрозуміти щось було неможливо! 😀

Пам’ятаю, він розказував якусь історію пів години, а ми з Тоньою переглядались одна з одною з виразом «я теж нічого не розумію що він говорить»

Ми втомлені, нарешті виспались, поки наш хост пішов тусити і прийшов на наступний день в обід.

В нас були ключі, тому ми зранку пішли на море.

Кілометри набережної лінії – і нема де пройти!

Ми йшли годину, і нарешті, діставшись до майже безлюдного пляжу, почали їсти свій кавун.

І морозиво.

І лежати на піску без полотенець.

І засмагати.

А ввечері вирішили – раз ми вже в Спліті, треба іти десь потанцювати!

Разом з хостом пішли прогулятись нічним містом, і зайшовши в місцевий Fabrique Pub – загубились серед сотень людей.

Ми не звикли до нічних тусовок, і вже в 2 були вдома.

А австралієць знову тусив до ранку.

Ми ж хотіли прокинутись пораніше, і продовжити наш автостоп в сторону Боснії і Герцеговини.

Але пішов дощ!

Нам лишилось сидіти в Makamaka Healthy food cafe і чекати поки він пройде, попиваючи дуже смачні свіжі смузі.

Дощ швидко прийшов, після чого почався цілий день пекельного автостопу.

Спочатку автобусом заїхали на якусь невідому станцію, звідки ішли пішки.

Застопили жіночку, до міста Omis, де попали в великий затор.

Машина за машиною.

Проїжджали гірську місцевість до Makarska.

А під вечір застрягли в місті Ploche. В Хорватії. На роздоріжжі.

Шансів доїхати до місця призначення ставали все меншими, вечоріло.

Ми доїли свій тунець в банках.

Почали їсти свіжі фініки з дерев.

Дивились на черепашку, яка спокійно лазила біля дерева.

І зі всіх сил посилали сигнали в космос пожаліти нас!

І це сталось!

Ми домовились з хостом, який жив 10 км від міста Neum – це єдине місто Боснії і Герцеговини, яке знаходиться на морі.

Хорватія забрала собі весь берег.

Якщо глянути на карту, можна побачити, як несправедливо виходить.

Нам лишалось 35 км автостопу, і в 1 ночі ми чудом добрались до хоста! Ура!

Він має свій маленький затишний двір, правда в дуже не туристичній зоні.

http://agrotour-matusko.com/?lang=en

Але нам там сподобалось!

Нас поселили в кімнату і нагодували місцевими делікатесами: м`ясо, печена картопелька і свіжоспечений хліб.

А зранку ми оглянули двір, поплавали в басейні, пофоткатись, побачили кізочок в дворі. І поїхали кататись на велосипедах.

Були дуже вдячні хосту, що довірив нам свої два велосипеди, після чого нас чекало 12 км по палючому сонці.

Ми просто вирішили прокататись в місто і назад.

Спотіли, вернулись в наш Neum.

Попросили хоста залишитись ще на одну добу в нього:)

І пішли стопити в Мостар – одне з найбільших міст Боснії і Герцеговини.

І воно мене вразило!

Тут перетинаються три культури: слов’янська, європейська і арабська!

Тут ви стоїте на мості, споглядаючи неймовірний вигляд на річку і місто, чуєте намаз, який доноситься з мечетей. А пройшовшись по вулицях, бачите Європу.

А зайшовши в кафе, можете скуштувати їхню традиційну їжу, яка часто нагадує нашу:)

Ми спробували їхній бурек- на вигляд, як наші чебуреки, та і назва подібна:)

І одразу ж пішли до моста Old Bridge, висотою 25 метрів. Він відомий тим, що місцеві хлопці пригають з нього у воду!

Звичайно за плату від туристів:)

І це дуже небезпечно, адже вода в річці стрімка і холодна.

Нам повезло побачити такий стрибок, і навіть познайомитись з виконавцем. Ним виявився австралієць!

Який сказав, щоб отримати дозвіл на стрибок, йому навіть прийшлось заплатити.

Після кави в кафе з видом на міст, ми прогулялись старенькими вуличками.

Як же тут гарно і затишно!

А наступного дня, рано-вранці ми вже чекали машину, яка б підвезла нас у Дубровнік.

Чекали 7 хвилин.

І через годину вже знову були в Хорватії 🙂

Було жарко!

Настільки жарко, що ми хотіли негайно скинути наші важкезні рюкзаки, інакше не могли б пересуватись!

А ще Дубровнік місто на пагорбах, і там сходи повсюди.

Вгору вниз!

О ні… прийшлось просто заходити до людей і питати чи можна у них лишити наші речі.

В результаті лишили в якихось апартаментах для туристів, де прибиральниця якраз прибирала, і не дуже зрозуміла, що ми від неї хочемо.

І ми зрозуміли, чому ніхто з каучсерфінгу не погодився нас прийняти у себе! Людей тисячі, в центрі просто не пройти.

Місцеві їдуть подалі з міста, а свої квартири здають туристам.

Дуже багато італійців, до речі.

І дуже дорого!

Ми гуляли цілий день, дійшли до моря і милувались краєвидом, завісивши ноги зі скал. Красиво!

А під вечір закупились в супермаркеті йогуртами. Сиділи на сходах і дивились на оранжеві дахи будиночків!

Але прийшлось вирушати далі, так як у нас був хост в Будві. І був шанс туди добратись до ночі.

В спеку стопити жахливо!

Кілька годин ми добирались до Чорногорії, але вже після півночі ми смачно вечеряли і прийняли ДУШ! Ох, яке щастя змити з себе пилюку дороги!

А який неймовірний вигляд на море і гори був з балкону його квартири!

Але ідемо на море!

Липень, а ми майже не купались цього року.

Яке було наше здивування, на кожному кроці чути російську мову.

Завдяки турам «все включено», тут більшість росіян і українців.

https://witholesia.com/wp-content/uploads/2019/06/img_4776.mov

Два дні релаксу, відпочинку вдома, але час їхати в Подгоріцу.

Проїжджали через гори і тунелі!

Така краса!

Зайшли в магазин десь на узбіччі, вибирали якісь консерви.

І раптом, до нас підходить чоловік і починає говорити з нами російською, які консерви краще купити:D

Слово за слово, і виявилось, що він він возить групи дітей по Чорногорії, і професійний екскурсовод.

Він питає дітей: «Ну що, візьмемо цих двох дівчат з собою?» і діти хором: «Даааа!»

От так і почалась наша пригода, довжиною в п`ять днів, в компанії двох дівчаток, трьох хлопчиків і їхнього вожатого Романа.

От його YouTube канал.

https://www.youtube.com/user/romiro1977

Як же це було класно!

Виявилось, що діти віком 7-12 років надзвичайно цікаві!

Інколи мислять як дорослі, з дитячими жартиками:) а пам`ять яка! І скільки енергії!

Ми дуже зарядились від них.

Вони знайшли для нас з Тоньою палатку , спальники і першу ніч ми провели на території кемпінг містечка.

Ми вчились розпалювати вогонь і готувати їжу на вогні.

Вона завжди була така смачна!

А які краєвиди ми побачили в Чорногорії завдяки Роману.

Без нього точно б самі туди не добрались.

Наступного дня проснулись біля Tara Bridge.

А хмари закривали гори.

Поснідали, і одразу ж відправились в Durmitor National Park.

Проїжджали гірським серпантином, а сонце змінювалось на дощ.

І знову сонце.

Там можна цілий день гуляти, але коли ми вирішили їхати назад, у когось поламалась машина, і заблокувала всю дорогу.

Прекрасний час для пікнічка:)

Ми сиділи і їли малі помідори з огірками.

А ввечері ще й встигли до каньйону Piva, з просто нереальної краси водою!

Від краси гір і річок в той день, емоції просто зашкалювали.

А ще більший шок був, коли ми приїхали на секретну точку.

Ось сюди.

Наступного дня, прокинувшись в наметах, ми одразу полізли в басейн.

Ці чудові дні в компанії дітей і Романа.

Цих милих дівчаток, їхні приколи, обнімашки. Наші складання-розкладання наметів. Приготування їжі і миття посуду опісля. Боротьба, хто де сидітиме в машині.

Було дуже тепло.

Але треба їхати далі!

Кілька годин ми потратили, щоб достопити до Албанії, і вже в обід були в столиці – Тірані.

Місто одразу здивувало.

Тут дуже великий мікс всього!

Стареееезні магазинчики і нові лакшері кафе.

Дуже чисто на одній вулиці і грязно на іншій.

Нові будинки поруч зі старими і подертими.

Якщо піти вглиб вулиць, там і трущоби можна побачити.

Мечеті.

Багато людей.

Дешеві ціни.

Апартаменти нашого хоста були дуже старенькі і без інтернету.

І я обов`язково ще хочу колись вернутись в Албанію, але цього разу часу не вистачало.

Треба було стопити в Македонію.

Ми вирішили їхати через Косово.

І нащастя у нас були з собою паспорти з шенгеном.

Бо ось кілька днів тому мій друг хотів потрапити в Косово з біометричним паспортом і його не пустили, треба віза.

Виявляється, Україна не визнала Косово як незалежну державу і можна в’їхати ЛИШЕ з шенгенською візою.

Серед ночі ми застрягли.

Стопити було темно.

А одразу за нами розташувався кальян бар.

Йдемо туди 🙂

Сіли, втомлені, з рюкзаками.

Замовили кальян.

Але потім почали розмовляти з менеджером. І пішли вже нам коктейлі безкоштовно. Та і кальян 🙂

Але раптом подзвонив водій, який кілька годин перед тим дав свій номер і сказав, що можливо буде тим шляхом їхати.

І зранку ми вже прокинулись в нашого хоста в Скоп‘є.

Цілий наступний день ми гуляли по столиці.

І навіть зайшли в Меморіал Матері Терези.

Вона, як виявилось, була з Македонії:)

Гуляли ми і цілий другий день.

Але ця країна нас не відпускала!

Ми застрягли з автостопом цілий день!

Не зупинявся ніхто, а якщо і зупинялись то щоб розвести руками, бо в машині сиділи цілі сім`ї і не було нам місця.

Ми майже не пересувались.

На одній заправці провели мабуть 4 години і не розуміли що відбувається.

Аж поки в Kumanovo нас врятував хлопець, німець, який разом з татом їхали на кемпінг бусі у потрібному нам напрямку!

Невже!

Ми навіть зупинились перекусити, де вони витягнули маленький столик і наклали багато наїдків.

Смачно! Особливо якщо не їсти нормально цілий день.

Вони нас завезли серед ночі до хоста під хату, і ми були дуже вдячні йому, що не спав о 2:00, а чекав нас.

Нажаль стираються з пам`яті всі деталі. І я відновлюю інформацію по фотографіях на телефоні.

Та навіть фото всіх нема, бо я міняла телефон, і прийшлось видалити багато відео і фоток.

Але це так ностальгічно це згадати.

Так дивно працює мозок.

Багато що вже б забулось навіки, а почнеш писати, та і виринають якісь нюанси подорожі.

Але не всі.

Після Сербії ми застопили автобус!

В Україну!

До Львова!

Який їхав з Греції, і ми вмовили водіїв нас взяти з собою:)

А так не знати, як довго ще б добирались:)

Posted by ooolesya in Без рубрики, 3 comments
Південь Італії. Salento

Південь Італії. Salento

Форма Італії нагадує чобіток на карті світу, і саме в районі «підбора», на крайньому півдні країни, знаходиться регіон Salento!

Ми з Пеппе приїхали в найбільше місто цієї зони – Lecce (Лечче).

З України найзручніше добиратись сюди літаком в місто Барі. А потім годину поїздом.

Всі трансфери по Італії на сайті trenitalia.com

Нам повезло з погодою.

Кінець травня. 23 градусів і сонце!

Але купатись ще рано, потрібно почекати ще 2 тижні:)

Заселившись в квартиру, вікна якої виходили на церкву, а ціна була вдвічі дешевша від квартир на півночі Італії (35€ за добу) ми сіли в машину і поїхали до моря.

Перша зупинка – Torre dell’Orso (башня ведмедя). Тут довга берегова лінія, чистий пісок, блакитна вода. З одного боку та сама башня, а з іншого скали. Дві з них навіть нагадують людські лиця!

Випили кави, пофотографувались з песиком парочки з Швейцарії, які засмагали в кількох метрах від нас.

І поїхали до наступного запланованого місця!

В результаті потрапили не зовсім туди, а до Scoglio di Sapunero.

Інколи Гугл карти можуть не знати всіх доріг:)

Нам пройшлось пройти через хащі колючої трави, високі зарості кущів, але прийшовши сюди, аж дух перехопило!

Не було нікого! Ні натовпу туристів, ні кафе.

Лише ми двоє.

І безкрайнє Іонічне море.

І чисте небо.

На щастя ця зона була дозволена для польотів дрона, тому вийшло зробити незабутні кадри і відео.

Було моторошно сидіти на обриві, але водночас так захопливо!

А прогулявшись кілька хвилин по берегу натрапили на Grotte del Mulino d’acqua!

Ах! Яка ж там водичка! Прозора і світлоблакитна!

До цих печер проводяться екскурсії на паромах, і літом там можна плавати.

Ми ж застали недоторкану природу і тишу!

Краса!

Ще здивувались підземній печері в кількох метрах від берега, Grotta Sfondata. Це ніби як величезна дірка в землі, а всередині лише голуби живуть.

Без загороджень і попереджень.

Не хочу і уявляти, як можна випадково впасти туди вночі!

Якщо ви вирішите поїхати в подорож на південь Італії, бажано взяти в оренду машину. Ці місця вартують цього.

Ціни на оренду тут близько 15€ за добу+бензин.

І я дуже щаслива що на запитання Пеппе «so do you want to Bauxite?”

Я, незважаючи на втому, відповіла «yes, let’s go” І вже через сорок хвилин ми залишили машину на паркінгу біля озера. За 3€ , охоронець ще вирішив нам дати голову Ісуса Христа зроблену з цього каменю.

Cave di Bauxite – навіть не віриться що ця краса сховалась на перший погляд непримітній території городів.

Вода в озері сапфірово-смарагдова! І оточене воно червоно-оранжевими пагорбами. Такий колір дає камінь Bauxite.

Що в результаті робить цей куточок казковим! Особливо коли сонце відбивається у воді!

Час їхати назад у Lecce, де зустріли один з найпрекрасніших заходів сонця! Чудове закінчення дня!

А чим ще славится південь Італії?

Звичайно ж морепродуктами!

Через годину ми вже були у Santa Maria di Leuca – крайня південна точка країни.

А ще саме тут зливаються два моря – Іонічне і Середземноморське.

Де, як не тут, сісти в ресторані на березі цих морів і поїсти свіжої рибки!

Що ми і зробили 🙂

Одночасно чекаючи на нашу екскурсію печерами. Ціна 15€ з людини. Сідаємо в маленьку барку (човник) і пливемо від печери до печери.

Печера диявола, печера дракона, стайня, закоханих!

Назви їм дають в залежності що нагадує печера.

І знову вода! Яка ж красива!

Літають пташки, вітерець розвіває волосся. І я відчуваю як піднімається рівень йоду в моєму організмі через насичене ним повітря!

А якщо вам хочеться побувати на височенній скалі, а там за морями десь Африка, то ідіть до Castrignano del Capo.

Скали, вітер і безкрайнє море!

І лише де-не-де гелікоптери пролітають над вами!

І знову таки без туристів:)

Не знаю як влітку, але кінець травня судовий час щоб побачити ці місця!

Але ж скупатись в цій воді все ж таки хочеться!

Тому і вирішили ми поїхати до Cala dell’Acquaviva.

Побачивши фото в інтернеті, я думала що це дуже популярне місце, і що там буде багато людей.

Але прийшли, і не було нікого!

Взяли з собою рушники. І навіть екшн камеру, щоб познімати під водою!

Але на нашому шляху стали… крабики:)

Ми, як завжди, пішли не тим шляхом, яким зазвичай всі ходять, і вийшли до сходинок, де було багато маленьких крабів. Не можливо було спуститись до води.

Але ж політати з дроном і познімати ми були зобов’язані!

Як і полежати і послухати шум моря на Porto Selvaggio.

Перед тим пройшовши через дуже красивий парк.

Чи випити кави після прогулянки Porto Cesareo.

А потім просто бути в шоці від води на пляжі Spiaggia di Sant’Isidoro !

Це єдиний пляж, де вже гуділо життя!

Багато людей засмагало, кілька навіть наважилось скупатись.

А вода була майже як на Мальдівах! З тим самим білим піском!

Ох і уявляю скільки тут людей літом!

Мабуть нема де пройти.

Сюди ми теж потрапили випадково, просто шукали де поїсти і знайшли ресторан “La Torre”.

Просто і смачно!

А ці краєвиди!

І на прощання доїхати до Punta Prosciutto ( прошутто 😉

Кілометри берегової лінії!

Зазвичай тут вода дуже світла, але був сильний вітер, і море більш було схожим на океан! Хвилі – рай для серфінгістів початківців.

Сонце вже потрохи заходило, а у мене була лише одна думка – повертатись в ці місця знову і знову!

Posted by ooolesya in Без рубрики, 1 comment
Автостоп в Амстердам

Автостоп в Амстердам

Я написала цю розповідь 22 серпня 2014 року 🙂

Львів – Польща -Німеччина-Бельгія-Нідерланди-пляж Північного моря- Нідерланди-Німеччина-Польща-Угорщина-Закарпаття=)

Добре, що впродовж подорожі я постійно робила нотатки на телефоні. Без них, я б і половини не згадала, що з нами відбувалось:)

Загальна вартість дороги – 50 грн на потяг Чоп-Львів, вже на зворотньому шляху.

Витрати на сувеніри і їжу в дорогу – 200 грнПісля нашої першої вдалої поїздки, ми одразу ж подали документи на другу візу. Після чого йшов місяць хвилювань, підготувань і роздумів над маршрутом. Планувалось їхати через Польщу в Берлін, далі в Бельгію на всесвітньовідомий фестиваль Tomorrowland, потім Амстердам, і вниз Через Францію (Париж) до океану…а далі ми нічого не плаанували, бо мої і Христини думки розбігались:)Зранку, 22 липня, зваживши свій рюкзак, і побачивши 30 кг(!) на вазі, я накинула його на плечі і разом з подругою направились…забирати свої паспорти…на той час ми не знали, з візою вони чи ні…Але ура! Нам дали шенген на рік :)До електрички, яка б завезла нас до кордону, лишалось 5 годин, і ми вирішили стопити прямо зі Львова, попередньо помінявши всі гроші на євро.
 На виїзді Львів-Зимна Вода ми і зупинили першу машину, потім пофоткавшись біля пам’ятника Бандері в Городку і поївши останньої “української їжі” в місцевій кафешці, і зловивши ще 2 машини о 14 годині ми переходили кордон. З такими габаритними рюкзаками їдемо в Польщу “на закупи”;))

Якась жінка перед перетином дала мені пачку польських сигарет, щоб я перенесла через кордон. Та без проблем! Але жінка потім десь зникла, а я згадала що маю її сигарети, лише коли ми стояли на дорозі в намаганнях зловити машину до Кракова. Але не наш день…ми рухались дуже повільно, кількома машинами, аж поки нарешті не зупинили хлопців, які везли нас 2 години, ще й пивком пригостили. Сенсу їхати кудись того дня не було. Тому вже знайомий нам план: Галерея Краковська-wifi- couchsurfing і через 20 хвилин ми маємо де переночувати. Ми були втомлені, тому поспілкувавшись трохи з хлопцем, ми відключились, щоб встати зранку о 7 годині. Крістоф навіть окуляри подарував, коли я провела 20 хвилин в пошуках своїх, загублених.
                                                     
Нам треба було рухатись швидше, бо вже через 2 дні мали бути в Бельгії на фестивалі.

На заправці нас погодились підвезти до Катовіце, це була пара: хлопець і дівчина. Приблизно під кінець дороги, в моєї подруги забуркало у животі. Вони запитали чи ми голодні, і вже коли висаджували нас, дали 40 злотих, щоб ми поїли. Довгенько ми були на тій заправці, де переважно зупинялись далекобійники. Один з них і допоміг нам, домовившись з іншим. По плану  я мала їхати в машині з одним, а Христя з іншим. Оскільки їм дозволяється мати лише 1 пасажира в своїй кабіні. Страшнувато звичайно було сідати. Але ми ризикнули. Їхали так 2 години. Одна вантажівка, а за нею шнурочком інша=) По дорозі виявилось що один з них їде майже до кордону Німеччини, а небезпечна зона, “де багато поліції” вже минула, ми пересіли в одну машину і в обід вже тішились що до вечора доберемось до Берліну, де нас вже чекав коуч=) На піднесенні, оскільки на заправці було дуже багато машин, ми купили собі булки і льодяники, і почали питати водіїв чи вони “гоінг ту Берлін”

                         
 І наш настрій почав поступово падати, разом з погодою, почав лити дощ. І ніхто не їхав до Берліну. Тим більше у нас була конкуренція: пара хіппі і ще якийсь дивний малий. Здається ми провели там близько двох годин, і всоте запитавши чергового водія куди він їде, ми вирішили їхати з ним до Франкфурта. Не побачимо столиці, зате попаду до своїх двоюрідних сестричок, яких не бачила рік і братика який не так давно народився:) Тим більше кілька днів перед тим, я дуже побивалась по тому приводу, що якраз коли я їду в Європу, вони всі їдуть в Україну і ми розминемось:( Думаю це Хтось зверху потурбувався, щоб я зустріла своїх любимих, з якими провела все дитинство.                    З нами в машину сів і той наш конкурент “дивний малий”, який, як виявилось направлявся до Копенгагена. Ми їхали годин 5, аж поки в годині 12, водій висадив мене і подругу на заправці. Де ми розговорились з двома працівниками. Один з них українець за походженням, інший росіянин. Казали підвезуть нас після закінчення їхньої зміни. Але їм вдалось домовитись з водієм вантажівки компінії DHL, який принципово говорив з нами по німецьки, хоч знав що ми її не знаємо! Нащастя в нього був на ноуті інтернет і з допомогою google-перекладача ми змогли йому пояснити, щоб висадив нас на заправці. в 1 ночі ми опинились в Мюнхені. і о чудо! 2 старі дядечки, які перевозили корів (був присутній відповідний запах), везли нас пів години в сторону Хайдельберга (це місто де і живуть мої родичі). Висадили вони нас серед ночі на автобані!!! і ми, перелякані, зійшли на зупинку, де від ранку повинні відправлятись автобуси.

Але мабуть поки ми перебігали дороги, хтось настукав на нас поліції (в Європі тут всі такі)  бо вже через 20 хвилин до нас під’їхала жінка і чоловік поліцаї, і вирішили підвезти нас на дорогу, яка веде в нашу ціль…але потім змилувавшись, завезли прямісінько під будинок:) Не забули правда, на прощання, паспорти перевірити:) Отож 3 ночі і ми нарешті можемо розслабитись! Проговоривши з о однією з сестер до ранку, ми полягали спати. Цілий же наступний день ми провели у їхньому місті, гуляли по вуличках і заглянули  у замок, по дорозі до якого зустріли геїв, які, побачивши що ми їх фотографуємо, кричали нам услід “надіємось фотки будуть класними” 🙂 коли ж ми почали фотографуватись з прапором України, збіглось 5 китайців з професійними фотоапаратами і почали фоткати нас і разом з нами:))


Зранечку попрощавшись з родичами, ми зупинили машину. Медсестра їхала на роботу і підвезла нас до Мюнхена, не дуже задумуючись де нас висадити. Ну і на тому дякуємо. Ми зупинились на заправці, де навіть близько до Бельгії ніхто не їхав. Стояли там годину, і аж коли витягнули прапор України, і начепили його на штатив, то один чоловік з заправки, який не розумів англійської, прогукав: “чому ви ж зразу не сказали, що знаєте російську?” Одним словом дочекавшись його друга, ми всі четверо поїхали на дорогу, яка б вела нас прямо до кордону. Два чоловіка дуже спішили на роботу, їм під час дороги кілька раз дзвонило начальство, але вони не могли нас висадити просто серед дороги, і шукали заправку, якої не було ще в радіусі 50 кілометрів.Ми почувались ну дууууже незручно. Хоча вони запевняли нас, що все нормально, і на роботі їм нічого за це не буде.Надіємся =) Висадили нас… і тут такий мій монолог: “Нам треба шукати машину з бельгійськими номерами, О! Бельгія! “Хеллоу, ви їдете в сторону Брюселю? можна з вами?”” і вже за 2 хвилини ми сиділи в машині, яка підвезла нас майже до цілі, до Антверпена, а звідти ми доїхали до Брюхта, де і жив наш коуч – Міх і його кіт=)

Він зустрів нас, виявився дуже приємним,возив до магазину. Одного дня ми готували йому макаронки, іншого дня він нам картопельку. На його погляд в цьому поєдинку виграли ми….але я так не думаю 😉 Його квартира, з інтерєром вражала. Міх розказав, що половину з речей він знайшов просто на вулиці. До речі працює він в ІТ, думаю не потрібно розповідати скільки вони заробляють 😉 Тож наш коуч міг готувати нам чудові коктейлі з Блю кюрасао і Текіли Саузи ;))

Все настільки чудово, що ми відклали поїздку на Tomorrowland до суботи, якийсь чоловік з двома маленькми дітками завіз нас прямо на фестиваль. Квитків у нас не було, але під входом було весело. Від знайомств крутилась голова! Навіть зустріли двох хлопців з Харкова! Під вечір, провалявшись в спальнику в кукурудзі 2 години, чекаючи поки стемніє, ми вирішили перелазити через грати. Перелізли! Правда я порвала повністю свої шорти( Але чорт з ними! ми в Dream Ville, платному спальному містечку, куди після завершення Dj-сетів на сцені,всі ідуть продовжувати веселитись по-справжньому!=) Ми зідзвонились з нашим знайомим з Австрії (колишній наш коуч) і пішли до його друзів. Зранку було проблемно вийти з палаткового, вони навіть дали нам свої браслетики, але ми вирішили старим способом, і знову перелізли через грати).


 Зупинились нам 2 хлопці, вони  не знали де знаходиться Бюрхт, але в моєї подруги чудом запрацював GPS на телефоні, і вони підвезли нас під дім, хоча їм було зовсім не по дорозі:) І чому такі добрі люди нам трапляються?) Хлопець попросив тільки цьом у щічку на прощання;). Того ж дня ми вирішили заглянути до Брюселю! Столиця Бельгії і серце ЄС!Нам одразу ж зупинив хлопець, який їхав до свого брата, бо не мав чим зайнятись в трохи похмурий день, але вирішив змінити маршрут, та і хотів щоб ми були в безпеці. Принаймні так казав. Ми дууууже довго заїжджали в місто, як виявилось через демонстрації палестинців, яких на вулицях зібралось кілька тисяч і всі вони боролись за свої права. Ми наглядали за містом через скло вікон машини і воно нас лякало: все дуже дивне, якісь дивні жінки в паранджі і на 15-см каблуках, євреї з пейсиками на велосипедах катаються, якийсь півметровий дивний капелюх у жінки, всі дуже дивні…ми не розуміли що відбувається…Страшно було….бррр…вийшли з машини, щоб подивитись і пофотографувати демонстрацію, яка тривала пів години. 

Після чого пішли на вулицю, серце Брюселю, де і зосереджена вся дійсно красива і велична архітектура. А також будинок, де засідає Європарламент. Навіть шопінг-вуличка під накриттям дуже нагадала мені таку ж в нашій рідній Одессі 🙂 Хлопець, почувши що ми ніколи не пробували традиційних бельгійських вафель, пригостив нас. Нямка! На славетного Пісяючого Хлопчика, Пісяючу Дівчинку і Пісяючу Собачку не було великого бажання дивитись)) І ми всі троє сіли в машину і поїхали назад. Я і Христина задоволені поїздкою, а водій, що довіз нас у безпеці:)

До доброго швидко привикаєш….коли не треба нести 30 кілограм за спиною, коли тобі власник квартири дає ключі і каже: приходьте коли хочете, а от холодильник, там душ, ось там праска, почувайтесь як дома + ось вам коктейль. І прокинувшись в понеділок зранку ми побачили на столі лист. Прочитавши, ми не спішучи почали збиратись в дорогу, щоб стопити в сторону Амстердаму. Відповіли на лист, лишили сувенірчик і пішли:(

Вийшли на дорогу, прочекавши 20 хвилин зупинили машину з хлопцем, який їхав в потрібну нам сторону:) Опісля на зупинці сіли в машину до темношкірого, який завіз нас до окраїн Амстердаму. Ми  дуже раділи, що попередньо скачали оффлайн карту Нідерландів з масштабом 20м-1 см. Тож пройшовшись пішки добрячий шматок дороги (вітерець, чудова, не жарка погода була з нами впродовж всієї поїздки) зупинились біля піцерії, де пропросили офіціантів подзвонити на номер нашого коуча. Боялись, щоб він нас не підвів. Найти безкоштовне житло в столиці Нідерландів було надзвичайно складно: я писала приблизно 30-40 людям з сайту, з яких відповіли лише близько 15, а погодився прийняти у себе лише 1… Ахмет (наш коуч-турок) виявився точним, як годинник і не тільки не підвів нас, а ввечері і провів 4-годинну екскурсію по центрі Амстердаму. Ну що сказати…я закохалася в це місто! І навіть почала вірити в реінкарнацію, в минулому житті я точно жила тут! Ми провели тут 3 дні. І я закохувалась більше 
і більше.

На другий день нашого перебування в Амстердамі, ми вирішили стопнути машину до пляжу Північного моря, до якого було приблизно 30 км.  Хоч погода була зовсім не для купання в морі, ми вирішили їхати. Ця наааадзвичайно мізерна відстань далась нам НАДзвичайно важко. Ми багато ходили пішки. А в дорозі, сівши поїсти, виявилось що у нас цвілий хліб=( Прийшлось їсти солодку пасту з печенюх з кусочками ше більш-менш їстівного хліба. 
В обід ми були на пляжі! Крім нас було кілька дітей які пускали летючих зміїв, і серфінгісти, які ловили хвилі.  Пляж ідеальний без людей. Водичка теплесенька! Заради цього і варто було затіювати весь цей автостоп!))
Ми вляглись на лежаки, і вирішили випити дешевого одеського вина. Як до нас підійшов чоловік і каже “20 євро”. Я пирснула зі сміху “ітс ту мач”. Почувши що ми з Укараїни, він дозволив нам лежати безкоштовно. Тут в Амстердамі кожен має за обов’язок запитати про ситуацію в нашій країні=(( Це після випадку з Боінгом 777 тема №1….
Ще через годинку він підішов, і побачивши “що” ми п’ємо, запропонував піднятись 20 метрів нагору, де познайомив нас зі своїм сином, старим і сивим дідом який говорив лише датською мовою і ми нарешті поїли за цілий день. Ми мимохідь запитали його,чи нема часом на пляжі якоїсь роботи в ресторанчиках, і через  годинку він запропонував нам допомагати нам зранку виносити лежаки на пляж, а ввечері з пляжу.
Але того вечора ми вернулись, щоб провести ще добу в Амстердамі. До центру міста завезла жіночка, ми були шоковані що їй під 70 років, вона виглядає надзвичайно молодо і розказувала як в молодості також з подругами стопили. Ми говорили цілих пів години дороги і наша з подругою англійська дійшла самого піку!)) Ніколи не забуду цю Жінку!
Через кілька хвилин на вулиці зустріли двох хлопців, один з яких був одягнений в синьо-жовті кольори і наклейками з прапорами України і Росії. Я підійшла запитати, що це означає. Виявилось, хлопці з Київсього автомайдану, і поки ми були на пляжі, в центрі Амстердаму був збір українців, які хотіли довести, що українці і росіяни не вороги один одному. Хлопці запросили нас іти з ними в ресторан, де було ще приблизно 15 учасників організації.
О 2 ночі ми потрапили до нашого коуча, за що дуже вибачались)) І подарували йому магнітик “ПТН ПНХ” і включали кліп Макса Коржа “Амстердам”, від якого він був у захваті=)
І ми поїхали не за планом (у Францію) а наступного дня вернулись на пляж, де провели незабутній тиждень, працюючи по 2-3 години на добу, а інший час засмагали, купались і готували борщі і вареники=)Та ще й приїхали наші знайомі зі Львова на 3 дні.  ….Але це вже зовсім інша історія 😉
Нічого не триває вічно…і через тиждень погода дуже зіпсувалась, дощі і сильний вітер. На пляжі знову одні серфінгісти… ЦЕ були незабутні два тижні! Але прогноз погоди на ближчий час був невтішний. 
Я дуже хотіла у Францію, але моя подруга в Україну. Прийшлось змиритись.

Ми виїхали  о 10 ранку. Від пляжу нас везла жіночка, потім ще одна жіночка-психолог. З Амстердаму підвезли син Сергій і його батько Сергій, родом з Росії, але все життя живуть у Німеччині, куди нас і закинули. Ми думали їхати в Берлін (і вже мали там коучів), але на заправці ми сіли у машину до двох поляків, які провезли нас через всю Німеччину.В їх машині нам в голову прийшла чудова ідея! Це ж фестиваль Sziget зараз проводиться в Будапешті! Я була там позаминулого року, і хотіла понастальгувати, а для Христини це була ще одна невідома їй країна. Вирішено: їдемо в Угорщину!
Висадили нас за кордоном Польщі, на заправці, де нереально було щось найти. Та і за те дякуємо!)
Темніло….і за 2 хвилини смішний і балакучий водій вантажівки вивіз нас на хорошу заправку, де знайшли далекобійника, який погодився завести до Познаня, та ще й, незважаючи на наші відмови, завіз в кафешку і купив картопельки з котлеткою і салатиком….ммм…українська їжа.
Пів 2 ночі висадив на заправці. Там було тепло, вайфай, безкоштовний кип’яток, тож ми робили собі чай і сиділи в інтернеті. А ще я найшла 170 злотих, що остаточно підняло мій настрій і спати, на диво, зовсім не хотілось=)
 І чекали 5 ранку, щоб розбудити водія, який обіцяв завести нас до Варшави.
Ми розбудили цього білоруса, як він і просив. Він виявився дуже балакучим і дві години дороги я з ним розмовляла, поки моя подруга спала. О 8 ранку ми були у Варшаві, де по цілому місту були ремонти. Нам треба було найти вайфай, щоб подивитись, чи відписав нам наш коуч. Ми найшли супермаркет, але виявилось що він, як і всі інші, закритий через національне свято! Оце невезуха!
Тож ми зайшли в магазин, потратили мінімально грошей, знайдених вночі. І через 2 години зрозуміли, що ми у повній “Ж”, вирішили сідати на автобус, що завіз нас з окраїни, в центр Варшави. Щоправда “зайцями”=)
Виявилось, що коуча ми не маєм. Тож пішли на заправку. І до нас підійшов хлопець, і сам запропонував відвезти до Кракова. Висадив біля Галереї Краківської, де я і зрозуміла, що забула телефон на зарядці в нього в машині. Прибігши через 5 хвилин, хлопець чекав мене на місці, щоб віддати телефон….=)))
І знову ж таки вся Галерея була зачинена, через свято. Окрім аптеки і фастфуду. В першій я купила порошок для горла, а в другій попросила кипяточку…прийшлось лікуватись, бо я почала втрачати голос.
До речі, на будь-якій заправці чи кафешці і навіть ресторані, вам безкоштовно дадуть кипятку в їх фірмовому стаканчику. Залишається брати з собою чай чи каву. Перевірено неодноразово =)
 В центрі міста ми зустрілись з Томом і двома його друзями. Я і подруга були мертві, і молились, щоб ця зустріч швидше закінчилась, бо ми не спали 40 годин. Вони нас довго не мучили, Том провів до себе додому. І оскільки я вже абсолютно втратила голос і не могла говорити, зробив мені чаю з лимоном і медом, а сам пішов до своїх друзів на вечірку до ранку.
Ми спали до обіду, і одразу ж вийшли стопити в сторону Словаччини.
Трамваї, через ремонт доріг, ходили не так як завжди. І нам прийшлось постаратись, поки ми виїхали з міста. І дуже важко і повільно, трьома машинами, ми перейшли кордон. Машин нуль! Ніхто не хоче їхати в Словаччину=(. Якийсь чоловік, з вантажівки з російськими номерами,  пригостив нас чаєм з варенням і картопляниками, які йому жінка зробила…=) Підкріпившись,  ми одразу ж найшли водія(весь в татухах і пірсингах), який їхав до Будапешту! Він не розумів жодної мови, крім угорської…і висадив нас в 23 годині за 100 км від Будапешту, бо далі йому заборонялось їхати….еех. Година на заправці, і ми їхали з чоловіком, який збив котика по дорозі. А потім два хлопця підвезли нас до столиці.
Нам відписало 2 коуча, яким ми обіцяли що будемо в обід, але автостоп такий непередбачуваний, що виявилось, що ми приїхали о 2 ночі. Ми знали, що один з них, мав бути на вечірці тієї ночі, тож подумавши що він не спить, попросили двох хлопців на вулиці набрати його номер. Виявилось, що він прийде з вечірки пів 5 ранку, то ж весь цей час, ми сиділи в кафешці і пили чай за чаєм і розмовляли з нашими двома рятівниками. Мій голос далі був хриплим, але я могла говорити хоч трохи=). О 5 ранку ми вже були у малого вдома=) а в 11 вже збирались до іншого хоста.
 Ним виявився Улас, з яким ми пішли до магазину, і закупились=) Нас прогодовували знайдені в Польщі гроші. Улас в минулому працював кухарем, і приготував цю їжу надзвичайно швидко. Того ж дня він примав у себе вдома ще трьох дівчаток з Канади, з якими ми познайомились, і одразу ж поїхали під Sziget!
Posted by ooolesya in Без рубрики, 0 comments
Bali 1-4 day

Bali 1-4 day

З Гонконгу на Балі я летіла з пересадкою в Куала Лумпур, столиці Малайзії.

А прилетівши в аеропорт Денпасар (єдиний на острові) вийшла в зал, весь в деревах і рослинах!

Ніби в джунглі попала!

Мене одразу зустрів Стенлі, житель Індонезії, з яким я списалась по каучсерфінгу.

І як тільки ми виїхали, почався дощ.

Лютий- останній місяць сезону дощів.

Вони вже не такі потужні як зимою, але завжди неочікувані.

https://witholesia.com/wp-content/uploads/2019/03/img_9374.mov

Зайшли в місцеве кафе на манго смузі, а після дощу завіз мене в мій Cara Cara Inn хостел

Лише 4€ за добу, зі сніданком (сендвіч і кава/чай). З басейном, гамаками, молодіжний дизайн, яскраві декорації.

Зранку проснулась під сміх дітей.

Виглядаю у вікно – а навпроти нас школа, і десятки школярів в коричневій формі бігають на подвір’ї.

За сніданком познайомилась з дівчинкою з Канади, після чого планувала їхати на пляж, але раптово, почався дощ.

Мій новий знайомий Стенлі має свою фірму оренди машин на острові, і дав мені номер своїх водіїв, щоб я могла користуватись таксі коли завгодно і безкоштовно!

Я була в шоці!

Виглянуло сонце, дороги висохли за кілька хвилин і ми поїхали разом на Melasti beach.

Прозора водичка і майже нема людей.

А ще не ловить інтернет. Зовсім.

Тому лишалось пити кокос і фотографуватись в пісочку і гратись хвилями.

А на виході з пляжу, побачивши блакитну ретро машинку, сфоткатись і з нею.

https://witholesia.com/wp-content/uploads/2019/03/img_9607.mov

Ввечері прогулялась пляжем Kuta, біля якого і знаходився мій хостел.

Хотіла переконатись, чи дійсно він такий жахливий, як про нього кажуть.

І дійсно… вода дуже грязна, на піску теж гори сміття. Кожні два метри продавці щось кричать в слід. А людей сотні! Невже їм тут подобається і нема кращих місць для релаксу?

За півтори години прогулянки до мене щось крикнули вслід 50 раз!

«Таксі мадам!», «привет какділа»…

Тому я швидким темпом дійшла до торгового центру і тут почалось!

Комарі!

Принаймні спочатку я подумала, що це були комарі.

Вони почали мене загризати.

Все чесалось!

І я швидким темпом пішла в аптеку, поки не пізно!

А там продавець вирішив мене розвести.

Я показала свої сліди від укусів, яких на той момент було десь 20 на руках і шиї.

І попросила таблетки від алергії.

Він запропонував ще мазь.

Разом 200000 рупій (400 гривень)

Я питаю: а скільки мазь?

Каже: 150000 рупій.

Попросила воду, запила таблетку.

Кажу: «дайте мені лише таблетки»

А він: «150000 рупій»

Питаю: а не 50000?

Проста ж математика!

Його лице вмить змінилось. Нехотячи віддав мені решту.

І каже «гуд лак мадам»

https://witholesia.com/wp-content/uploads/2019/03/img_9722.mov

Я згадала, що у мене в сумці є чудо-мазь з Таїланду, від укусів комах, опіків, розтяжок, та й взагалі від усього.

І на наступні п`ять днів мої вранішні процедури виглядали ось так:

Мазь на всі укуси (а до того часу їх було вже 50)

Спрей від комах

Крем spf50 від сонця

І тальк, щоб мікроби не поширювалось.

Чому я це розписую?

Бо як вияснилось, це були не комарі, а комахи sandfly, які живуть в піску. Особливо в Індонезії.

А я там так весело копирсалась день перед тим!

Якщо у вас бувають алергічні реакції на укуси, як у мене, то запасіться таблетками і мазями.

https://witholesia.com/wp-content/uploads/2019/03/img_9739-1.mov

Купивши місцеву сім карту SimPati за 80000 рупій, виселившись з хостелу, поївши рису з омлетом за кілька гривень в одній з місцевих кафешок, ми поїхали на схід Балі.

До причалу Sanur.

І 40 хвилин пливли до сусіднього острова Lembongan.

Сонце світило, каплі моря залітали в човен, дув легенький вітерець. Одне задоволення!

На яку ж гарну локацію ми прийшли, одразу по приїзду.

Devil’s Tears – сльози диявола.

Чому така назва?

Хвилі моря входять в бухту і, як вибух, випливають з шаленою силою, роздуваючись об повітря на мільйони крапель-сліз.

Я більше години насолоджувалась цим видовищем і дивувалась силі води.

А ввечері їла піцу в кафе на пляжі, згадуючи коханого, дивлячись на оранжево-помаранчеве небо, і дивуючись півметровим мушлям, якими прикрашена територія.

Вернувшись в бунгало, піддалась спокусі поплавати вночі в басейні, незважаючи на ризик, що вода не найкраще повпливає на мої алергічні укуси.

Світло ліхтарів відбивалось у воду, і я плавала туди-назад і відчувала себе абсолютно щасливою.

А зранку всю кімнату залило сонце! Але не хотілось валятись у ліжку, я пошукала чи є тут цікаві заклади для сніданку

І вже через пів години снідала найсмачнішим смузі боулом, який мені доводилось їсти.

Дракон фрукт з бананом. Прикрашений кокосом, гранолою, чіа і полуницею.

Було дуже смачно!

У чиємусь дворі побачила дерево з ніжними рожевими квітами.

Жінка в дворі якраз була зайнята домашніми справами. Вона ні слова не розуміла англійською, але я показала їй фото квітки, і волосся.

Вона провела мене ло дерева і я взяла три квіточки! Які ж вони гарні!

Такі прості. І так пахнуть!

А по дорозі сюди випадково натрапила на закриті вілли…

Я ж люблю заходити у якісь хащі, вузенькі вулички і закриті території.

Біло-бірюзові будиночки, бірюзові крісла, басейн, песик бігає на території, все було таке казкове, як в мультику.

Але треба було їхати до Блакитної Лагуни на острові Ceningan.

Якого ж кольору там вода!

Ніжний, світлий, прозорий блакитний!

І єдиний шанс поплавати у цій воді, це стрибок з кількаметрової висоти у воду.

Що благополучно виконав якийсь хлопець прямо на моїх очах!

Можливо, наступного разу і я наважусь!

Двадцять хвилин паромом – і ви на Nusa Penida – острові, який відкрився туристам лише два роки тому. Треба спішити побачити цю красу, бо туристів з кожним днем більше і більше!

Зайшовши на booking, я знайшла шикарний готель на сьогодні за 18€. Правда знаходиться він в центрі острова, трохи далеко від всіх місць, які я планувала тут побачити!

Але ціна, зі знижкою, за 4 зірковий готель з басейном і сніданком була дуже спокуслива!

А кілька зайвих кілометрів на байку для мене одне задоволення!

Обожнюю коли вітерець в лице, і роздувається волосся!

Вже пізніше я зрозуміла, що на Нуса Пеніда доріг нема.

І під пекучим сонцем, кілька кілометрів по кам’янистій дорозі, підстрибуючи від найменшого камінчика, коли відчуття як від вібро масажу… запам’ятовується як цікава захоплива пригода! На шляху зустрічалось багато таких же мандрівників з цілого світу і всі усміхаються один одному з підтекстом «о таааак! Ми вас розуміємо, ми теж відчуваємо цю дорогу всім своїм тілом:)»

Але це було зранку, а в обід, приїхавши в The Mesare Resort, я раділа як дитина!

https://witholesia.com/wp-content/uploads/2019/03/img_4770.movЯка територія, тиша, бунгало, все в зелені! Басейн, пальми, грядки з овочами. Резорт відкрився лише два місяці тому, тому відвідувачів було небагато.

Я зробила собі фотосесію на свою блютус кнопку, бігала по території, грала дартс, пила каву сидівши на ґанку, дивилась як каплі дощу стікають з солом’яних дахів бунгало, поговорила з коханим по відео і міцно заснула після чотирьох насичених днів…

Завтра почнеться найцікавіше!

Posted by ooolesya in Без рубрики, 0 comments
HONGKONG

HONGKONG

Прилетіла в місто-країну (адміністративний центр Китаю) майбутнього – Гонконг о 2 ночі.

Місцевий транспорт почне курсувати лише зранку.

Вирішено іти на нічний автобус.

Місцевих гонконських доларів нема.

Забралась на другий поверх автобуса, сижу і їм свою папайю (ще в Таїланді купила), слідкуючи за маршрутом на офлайн картах maps.me

Хммм… кудись не туди автобус їде, потрібно виходити, питаю водія чи можливо оплатити кредитною картою, але ні. Лише кеш.

І тут на допомогу підходить корінний гонконець ( тут я думала як правильно назвати жителя Гонконгу), оплачує мій проїзд, проводить мене до метро, показує як купити карту Octopus в автоматі (якою пізніше можна розплачуватись за транспорт і навіть в супермаркетах).

Він працює в банку.

Більшість кого я зустрічала тут, працюють в банку, адже більшість височенних хмарочосів, це офіси, офіси, офіси… де робота кипить вже з 7 ранку, що я замітила у свій перший день тут.

Люди, тримаючи паперовий стакан з кавою в руках, часто з захисними масками від пилу і інфекцій на лиці, спішать на роботу.

Один за одним проїжджають старенькі двоповерхові трамвайчики.

Лишивши рюкзак в хоста (де я і безкоштовно жила всі наступні 12 днів), я зустріла сонце, що пробивається через 50-поверхових будинків.

Спостерігала, як роблять традиційну каву з молоком, і простояла у довгій черзі за щойноспеченими булочками.

В Гонконзі є навіть фестиваль поїдання випічки.

За 8 місцевих доларів (1$ США) купила дві пухкі, смачні булки з кокосом, за якими ще кілька раз вертались, разом зі своєю подругою Крістіною, з Росії, яка прилетіла сюди наступного після мене дня.

Ми піднялись на 43-їй поверх нашого будинку.

По словах нашого хоста (у я кого на каучсерфінгу 1300 позитивних відгуків, який знає 10 мов, дипломат Філіппін у Гонконзі, і просто щира і добра душею людина), в нашому будинку рік тому, на 31-му поверсі було вбивство.

Один чоловік жорстоко вбив двох жінок з Індонезії.

Все місто гуділо.

А самогубства з найвищих поверхів будинків це звична справа у Гонконзі.

Є навіть мобільний додаток, з позначеннями, скільки привидів живе в тому чи іншому будинку.

Коли я піднялась на дах, споглядаючи захоплюючу панораму міста, страшно навіть уявити, як можна наважитись стрибнути вниз.

Може вражати море, океан, гори, природа, але я не могла подумати, що можуть вражати будинки.

Точніше більш як 350 будинків висотою понад 100 метрів, які часто затуляють сонце, і гуляючи містом, не одразу зрозумієш, похмуро чи сонячно сьогодні.

Щоб потрапити з острівної частини в центральну ми пливли на star ferry, що за 10 гривень і 5 хвилин переправляв нас на іншу сторону.

Де вже все було прикрашено до святкування Китайського Нового року.

Це рік свині за східним календарем, і тому свині були повсюди.

Декорації, сувеніри, іграшки… свині і червоні ліхтарики.

Багато червоного, адже це колір удачі у китайців.

Нас з Крістіною дивували довжелезні черги до дорогих світових брендів.

Дивували дивні реакції перехожих на наші питання «як дійти до?»

Вони смішно хіхікали, і інколи просто втікали.

Ми дивувались любові дорослих до всього дитячого, мімішного, няшного.

Було цікаво спостерігати, як вони фотографуються, з двома пальцями в стилі «кавай»

А їхня любов до песиків!

Найпопулярніша порода японська акіта, а буває, що і з папужками виходять гуляти.

Часто собачок возять в дитячих возиках, а дітей привязують на повідок, щоб не загубились, адже рух тут дуже швидкий.

Одного дня ми потрапили на акцію: зареєструй свій емейл, і отримай (зараз перепрошую, але пишу як є) інтимний гель від дюрекс або 25 гонконських доларів знижки на будь-що у Старбакс.

Часто наш ранок починався зі сніданку на даху нашого будинку, після чого їхали до станції Star Ferry, де пробували стрітування.

Ми продавали свої я фото.

Я заздалегідь, ще в Україні, роздрукувала свої фото з інстаграму.

Найбільш людям подобалось фото з червоною машинкою і з песиком на фоні Ейфелевої вежі.

А Крістіна продавала свої фото і малюнки.

Ціна довільна. Хтось давав 10, 20, а бувало і 50 гонконських доларів.

Всі з нами фотографувались, розпитували звідки ми, усміхались, а перед Новим роком один чоловік (живе в Канаді, а родом з Гонконгу) подарував нам по коробці цукерок, а головне червоний конверт! Саме червоний конверт, з грошима всередині дарують один одному китайці на новорічні свята.

Справжній китайський подарунок!

І як виявилось, він подарував ці подарунки і акробатам, які показували трюки перехожим, і музикантам, і художникам, які також були тут.

Просто китайський Дід Мороз.

Ми познайомились з фотографом з Китаю, який робить шикарні кадри, але нікому їх не показує.

А ввечері робили глінтвейн з нашим хостом, варили рис, готували суп з нудлс або ходили у в’єтнамські, китайські, індонезійські заклади з ним і з його друзями.

Скільки всього надзвичайного ми попробували у ці дні!

М’який пудинг з манго, всі варіанти супів з морепродуктами, рисом, нудлс, dimsum (схожі на наші вареники) з різноманітними начинками всередині, рибні і м’ясні кульки, бургери, салати і …чорне прозоре яйце.

Ніхто і не зміг нам точно пояснити, чому воно чорне і прозоре, але це було найгірше, що я пробувала у своєму житті. І лише такт не позволив мені виплюнути його на стіл.

А коли хотілось простої їжі, ми ішли в індійський храм сікхів Khalsa Dewan Sikh Temple.

Виявилось, що до нього іти лише десять хвилин від нашого дому, тому ми там були кілька разів.

На вході обов`язково зняти взуття, і зав’язати хустинку (які там лежать) і пройшовши в трапезну, взяти піднос і сісти на підлогу.

Всю їжу вам накладуть.

Це буде рис, підливка з бобів (квасолі або гороху), тушені овочі. А інколи солодкий рис.

Здається проста їжа, але ми дуже дивувались з Крістіною, чому ж так смачно.

І безкоштовно.

Релігія сікхів одна з небагатьох, яка приймає і не заперечує всі інші релігії.

А ще саме в Гонконзі я вперше була на масштабних кінних перегонах!

Цей вид спорту дуже популярний тут, особливо ним захоплюються мільйонери, які ставлять дуже багато грошей на якогось коня.

І наш з Крістіною хост розказав як одного разу поставив по 10 доларів на кожного з бігунів, і в результаті першим прибіг найбільш неочікуваний кінь.

Хост виграв велику суму.

Запропонував нам також спробувати удачу.

Він знову поставив на 10 кандидатів, а в разі перемоги виграш ми б поділили між мною і Крістіною.

Набагато цікавіше дивитись за грою, коли ти приймаєш в ній участь і вболіваєш за когось! Гонка стає дуже яскравою! І взагалі, дивитись на таких красивих, сильних і швидких тварин в бігу одне задоволення!

Але цього разу першим був очікуваний кінь, тому ми лише відбили суму, яку поставили.

І нічним двоповерховим трамваєм вернулись додому.

Де до ранку малювали свиней:)

До Китайського нового року залишалось два дні. І тема свиней була найбільш актуальною.

Такі малюнки найбільш купували.

Ми знайомились і з іншими стрітувальниками. Хтось малював балончиком, італієць грав на гітарі, а був навіть учасник російського телешоу «Голос», і талановиті дівчата з різними картинками, і продавці біжутерії.

Передноворічного дня ми заробили найбільше.

Мабуть всі хотіли задобрити свиню, щоб принесла їм щастя в новому році 🙂

https://witholesia.com/wp-content/uploads/2019/02/img_8757.mov

І того ж дня пішли в парк Вікторія, щоб покататись на 60-метровому колесі огляду.

Я була здивована ціною: лише 20 гонконських долари (3$США). Вистоявши пів години в черзі, зайшовши в прозору кабінку, три оберти колеса дивилась на нічне місто і хмарочоси, що світяться тисячами вогнів.

А в новорічний день поїхали в район Stanley Plaza, де бачили традиційний танець драконів, фоткались з японською акітою і з маленькими японськими дівчатками, снідали європейською їжею (ну нарешті), розглядали сувеніри в китайському опен маркеті, крутили колесо здійснення бажань на території храму і гуляли по найбагатшому районі Гонконгу, де живуть одні мільйонери.

А ввечері знову в аеропорт:)

Posted by ooolesya in Без рубрики, 1 comment
Hello, Phuket!

Hello, Phuket!

Після столиці Таїланду – Бангкоку, найкращими азіатськими авіалініями Air Asia я полетіла на південь – Пхукет.

Ціна квитка стартує від 12$

На виході з аеропорту вас чекають десятки мікроавтобусів, які за 100-200 бат (курс 10 бат=9 гривень) відвезуть вас під двері вашого готелю/хостелу.

Я вибрала пляж Патонг, де була можливість жити десять днів безкоштовно у подруги. Яка тут живе і навчається.

Саме тому і вибрала Пхукет серед інших куточків країни.

Мій внутрішній годинник вже перелаштувався на місцевий час.

А через три дні зникла температура, нежить і слабкість через різку зміну клімату і +32 градуси на вулиці, і +15 в кондиціонованих приміщеннях.

Тому я була готова іти на ринок, і випити кокосової водички зі свіжого, переді мною розрубленого кокоса.

Ціна за такі тут від 30 до 60 бат, залежно від розміру і де ви його купуєте.

Одразу тут і варена кукурудза. З серпня її не їла! Смачна така!

Вже планувала іти додому, але зупинила погляд на величезних акваріумах з рибками.

Fish massage – масаж ніг рибками Garra Rufa нікого не залишить байдужим.

Я спочатку кілька хвилин сміялась:)

Швидше заливалась диким сміхом і слізьми, від того як це лоскотно.

Але через дві хвилини привикаєш, і лише відчуваєш дрібне пощипування за пятки.

Такий масаж- пілінг дуже корисний, оскільки рибки з’їдають верхній мертвий шар шкіри.

За 15 хвилин віддала 100 бат (90 грн) і пішла до апартаментів.

Хоча на Пхукеті дивно ходити.

Якщо ви йдете, то цілу дорогу вас супроводжуватимуть крики таксистів підвезти. На байку.

Тут всі на байках.

Рух шалений.

Оренда цього транспорту на день – від 200 бат.

Кататись рекомендую з шоломом, оскільки штраф, у разі якщо вас зупинять, 500 бат.

Мій друг номер 1 в цій поїздці був сайт Couchsurfing

А саме його функція “Hangouts” де можна знайти зареєстрованих користувачів, які зараз недалеко від вас і готові зустрітись досліджувати разом місцевість.

Мені це було особливо корисно по двох причинах.

Я не вмію водити байк і вчитись цьому в умовах підвищеного ризику і на самоті не хотілось.

Більшість зареєстрованих, вже не вперше в Таїланді і летять сюди з року в рік.

Знають всі найкращі місця і пляжі.

І наступного ж ранку я поїхала з хлопцем з Франції за манго, а потім одразу на пляж.

Спека.

Але рятує вітерець під час їзди на байку.

Піднімаючись все вище і вище і милуючись панорамами і дивуючись ідеально рівним дорогам ми їхали до найбільшої в Таїланді статуї Будди – Big Buddha.

А по дорозі назад я нарешті знайшла кущ з плюмерією – квітка, яка потім мене супроводжувала всю подорож.

Вона проста, але дуже гарна.

І навіть подумати не могла, що вже наступного ранку мені запропонують фотосесію в стилі new.

Тобто топлес.

Тобто голою.

Але про все по порядку.

Я стояла і розглядала фрукти на прилавку, як раптом підіжджає хлопець на байку, і каже, що тут дуже дорого.

Він виявився росіянином (що і спочатку було очевидно по зовнішності) і вже через кілька хвилин ми доїхали на дешевший ринок з величезним вибором екзотичних фруктів.

Новий знайомий виявився фотографом.

І погодився зробити кілька фото на телефон для мого інстаграму, навіть знайшов класну локацію: безкоштовний, чистий і прохолодний басейн.

Ідеальне місце в таку спеку.

Зробив кілька знімків без жодного ентузіазму, а опісля одразу запропонував сфоткати мене ось там біля стінки і без купальника.

Що?

Я відповіла, що мій хлопець буде проти такій фотосесії.

Він в свою чергу показав знімки, які він робив раніше.

Гарно, чуттєво… колись я обов`язково матиму таку фотосесію зі своїм коханим.

Але поки що відмовила, і ми одразу попрощались, а фотограф поїхав шукати собі наступну модель.

Кожен ранок починався з фруктів, які я купувала на ринку заздалегідь.

Манго, папайя, дракон фрукт і маракуйя мені найбільше засмакували.

А свіжий сік кокоса, це те, заради чого можна вертатись в Таїланд знову і знову!

Захід сонця я зустрічала на пляжі, спостерігаючи як повітряні кулі піднімаються вгору.

Або на дахах готелів з басейнами, вхід куди часто безкоштовний, якщо замовити щось на барі. Моя подруга знає багато таких.

Вона мене і завела у кафе, де по її словах найкращий том ям на острові.

Том ям – традиційний тайський суп з морепродуктами і спеціями. Пекучий!

А блінчики з будь-якою начинкою на ваш вибір… ммм!

Я вибрала з арахісовою пастою і манго.

Моя особиста фантазія.

https://witholesia.com/wp-content/uploads/2019/02/img_4522.mov

А вже наступного ранку сиділа з знайомим французом і слухала різницю між французькими crepes і тайськими:)

З ним же і поїхали на південь острова, дивились на безкрає море, що виднілось за пальмами.

На пляжі Yanui beach орендували каяк на одну годину (лише 100 бат з людини) і тренували м’язи рук гребучи веслами.

Годували рибок манго. Вони такі безстрашні!

Аж кусають за пальці:)

Обпливли навколо острівця.

сонце відбивалось від води!

Така краса! І тиша! Як її не вистачало після шумних вулиць Пхукету.

Дорогою додому вирішили поїхати незвичним шляхом.

Побачили знак, що внизу є пляж.

Але байком було їхати неможливо. Занадто крута дорога вниз.

З піском і камінням.

Застопили джип і вже через п`ять хвилин потрапили на пляж.

Точніше не пляж, а рай!

Nui beach називається.

Серце забилось частіше від цієї краси!

Сонце якраз почало сідати, людей майже не було, хвилі бились об каміння, пальми одна вища іншої, і знову тиша!

Я хочу повертатись і повертатись сюди!

І вже через кілька днів я вела сюди компанію з Пакистану, з якими познайомилась через каучсерфінг.

Один з них вперше бачив море, він там плюхкався і сміявся як дитина.

Дивно, в Пакистані ж є море.

Цього разу до пляжу ми йшли пішки.

І з пляжу також.

Можна звичайно на таксі-джипах, але ціна з людини 100 бат.

Пройтись ввечері, в джунглях з кажанами, з двома малознайомими пакистанцями – такого експіріенсу у мене ще не було:)

Також як і тайського масажу, на який я і відправилась.

Я попередила масажистку, щоб мене не жаліла і м’яла сильно.

Всі кісточки хрустіли цілу годину.

Що цікаво, масаж робиться в одязі. І вона натискає на різні точки, або тягне.

Варто спробувати, адже ціна від 200 бат за годину.

А за масаж ніг 150 бат, і це також релакс і задоволення.

Після такого спиться добре, а зранку просипаєшся свіженька, нарізаєш собі папайю і дракон фрукт кубиками, і можна цілий день більш нічого і не їсти.

Бо коли жарко, то не дуже хочеться.

А ввечері піти і з`їсти величезну порцію рису з м’ясом за 45 гривень (50 бат) на Banzaan market, після чого зайти в один з десятків барів на головній тусовочній вулиці Bangla Road і слухати живе виконання рок хітів (ех ностальгія з підліткового віку) у виконанні філіппінців.

І прийшла сюди я також з філіппінцем ( той самий каучсерфінг).

Ділилась емоціями від подорожі з дівчиною з Арізони (США), німцем, росіянином ( з яким заходили в аптеку і питали, які таблетки потрібно приймати, щоб перетворити його на жінку).

Це все жарти, але такі випадкові знайомі роблять твою подорож більш насиченою і незабутньою.

І так, Таїланд це ж країна леді-боїв. Жінок, які народились чоловіками.

А наступного ранку, я зі справжніми жінками, точніше дівчатами пливли на острів Ko Bon.

Коли вас четверо, і ви скидаєтесь на таксі і паром, то вся далека подорож на острів може обійтись в 500 гривень.

Поки двох дівчат фоткав професійний фотограф. (Який в результаті виявився не дуже професійним)

Я ще з однією дівчиною робили фото один одному.

Острів з білим піском і бірюзовою водичкою.

Безлюдний.

Одне задоволення для очей.

Правда плавати в тій воді неможливо, через каміння і корали.

Просто милуватись.

Буває кажуть, що Пхукет жахливе місце:(

Насправді він прекрасний, і тому кількість туристів там зашкалює.

Що і зробило його не особливо привабливим.

Але якщо відійти трохи далі від популярних пляжів, можна знайти справжню красу!

І звичайно закупитись сувенірами на дорогу:)

Posted by ooolesya in Asia, Thailand, 0 comments
Перший автостоп 1757 км

Перший автостоп 1757 км

Якщо коротко, то кількість машин вперід- 9 (на великі відстані) і близько 5 (які відвозили з глуші на заправку)к-ть машин назад – 5
і кожного дня проходжено мінімум 15 кілометрів пішки=)
вартість дороги -10 грн до кордону Шегині-Медика
витрати на їжу 150 грн
на сувеніри і закупи додому теж близько 150 грн

Але коли ми з подругою подорожували, то хотіли запамятати все, до найменших деталей, тому я і пишу цей блог, щоб нічого не забути.

Подивившись прогноз погоди, який обіцяв 26+ і сонце,  і знаючи, що основною проблемою може виявитись лише заважкий рюкзак, я спакувала мінімум речей, документи, карти, папір і головне – маркер! це ж автостоп!)
Ми вирішили не скупитись, і купити квиток за 5 гривень на електричку Львів-Мостиська2. Виїхали о 8-45, їхали у вагоні з затятими алкоголіками, і, як виявилось потім, це було найстрашніше, що сталось з нами впродовж поїздки=) Вже в 11-20 були на місці, на митниці,  черга була невеликою (можливо через Зелені Свята) і вже о 12 годині перетнули українсько-польський кордон Шегині-Медика. Сіли перекусити канапками і одразу ж пішли зупиняти машинки) Кілька хвилин на машину до Перемишля, кілька до Жешува, де підсіли до чоловіка з круглими окулярами, який за 2 години дороги, викурив мабуть сигарет зо 20 і виявився німцем, який вертався на рідні землі…але у нас був свій маршрут і тому Німеччина почекає)
17 година і ми у Кракові!) Ми не шукали тут ночівлі, і не збирались стопити далі, а хотіли прогулятись і знайти якісь відмінності з рідним Львовом. В Кракові просторніше, вулиці більш широкі, на яких і вміщується більша кількість туристів=) Архітектура, ратуша, замки…таке враження що вже десь бачили…ах! точно…у Львові!)

Поблукавши, найшли чи не єдиний цілодобовий обмін валют, і зрозуміли, що варто було міняти гривні на злоті в Україні (5 гривень за злотий, в Україні ж 4 за злотий).
 Вечоріло…місто ставало все гарнішим, атмосфера затишнішою, а ми втомленими, тому вирішили іти на дорогу, але стали, мабуть, не в найкращому місці, і якийсь мужчина вивів нас на головну дорогу, де ми відразу ж зупинили машину  на Катовіце! Ура! але не довго ми тішились, бо щось не співпадали знаки на дорозі і на нашій карті, та ще й ніч за вікном, а після мого запитання “Куди ми їдемо?” чоловік за кермом почав сміятись, і пояснив, що ми їдемо по безкоштовній, але довшій дорозі і оминаємо платну, і одразу заїхав в магазин за шоколадкою і чіпсами (мабуть, щоб нас заспокоїти, але нас, українок, не проведеш, ми чемно їли і були напоготові в будь-який момент себе захистити=) Він нас висадив в центрі міста і дуже переживав куди ми підемо серед ночі, але ми його запевнили, що в нас там є друзі. На жаль, друзів у нас там не було, але пройшовшись, ми одразу ж  найшли Carpe Diem (з лат. лови момент) Club. За столиком,на вулиці,сиділи дівчата, і коли ми їх на польсько-англійсько-українській запитали, як добратись до Глівіце (наш наступний пункт) виявилось, що дівчата з України, а навчаються в Польщі. Порадили нам почекати 2 годинки до світанку і вказали напрямок дороги. Ми так і зробили: я на танцполі, а подруга дрімаючи в кріслі. Близько 4 ранку познайомилась з двома смішними іспанцями, розбудила подругу і ми напрявлялись перекусити, але по дорозі, в одного з мучачо, випали ключі і впали в люк, пів години безрезультатних намагань їх дістати і поспішно попрощавшись, ми пішли далі.

Пройшовши 3 км, вийшли на хорошу дорогу.

Постоявши хвилин 15, нам зупинились 2 хлопці. Той що водій, весь час мовчав, а інший говорив без зупину. По польськи, і чомусь, ми його розуміли!?!? Вони їхали далеко не в Глівіце, а просто хотіли з нами погуляти по їхньому місту, ми ж казали що дуже втомлені і хочемо лише спати, хлопці не вгамовувались, вони навіть купили нам французькі хотдоги і пиво на заправці, думаючи що ми оживемо. Але пиво ми лишили на кращі часи, а спати після їжі захотілось ще більше, і після кількох спільних фотографій-селфі хлопці відвезли нас майже туди, де ми і підсіли в їх машину.

Нам прийшлось проїхатись кілька км з однією машиною, а потім зловили чоловіка, який їхав до Глівіце! Ура! Ми поспілкувались з ним кілька хвилин, казали що далі плануємо їхати в Остраву (Чехія). І як я не намагалась боротись зі сном, не вдалось! я розуміла що ми занадто довго їдемо, як на такий короткий шлях, але не хотілось думати…лише сон. І тут радісна новина від чоловіка : “Виходьте, ми в Остраві!” Ми були шоковані, він проїхав зайву сотню кілометрів, просто пожалівши двох сплячих красунь)) Я навіть подумала, чи не заплатити йому хоч трохи. Але здоровий глузд сказав “Ееей це ж автостоп і ти не знаєш польської”. Тому ми просто раз 10 повторили “Дзенкуєм барзо” і за кілька хвилин були в центрі міста. Це був вівторок, пів 9 ранку. Зайшовши якийсь готель,всілися на стільцях біля рецепції і у них же, попросили  пароль від wifi, написали на емейл нашому коучу, якого 2 тижні перед тим знайшли з допомогою couchsurfing.org і він обіцяв бути через годинку.
Не підвів! Запитавши чи ходить перевірка в транспорті, відповів що переважно в нічний час, ми вирішили і в міському транспорті не платити, до того ж не встигли розміняти гривні на чеські крони. Прийшовши додому, після душу, одразу ж попередили, що ми хочемо спати, і все наше знайомство і гулянки відбудуться ввечері.

Через сон я чула чудові звуки піаніно, як виявилось потім, коли ми прокинулись в годині 18, це наш коуч Пітер так гарно грає. Він завів нас в магазин де ми купили дивного рису (який потрібно варити одразу ж в пакетиках), заморожених овочів, печива і надзвичайно дешевих і смачних грушок!) Вдома ми подарували Пітеру подароване нам польське пиво, а також українські шкарпетки і шоколадку з прапором України). Повечеряли і поїхали гуляти містечком. 

Хлопець казав, що всі вечірки в Остраві по вихідних, а також у середу, але хоч це і був вівторок, ми випили чеського пива біля річки за розмовами, прогулялись центральними вулицями, побризкались у фонтані, пофоткались, купили пляшку вина на трьох і прямували до автобуса (які в нічний час ходять тут кожну годину, за розкладом, без запізнень). Ми одразу побачили міліцію в салоні, але чекати наступного нам не хотілось. Зайшли… і через 15 хвилин вийшли, відразу з чеською міліцією. Пітер також вийшов, і непомітно сів на лавочці.  Нас попередили про штраф на 700 крон (майже стільки ж і у гривнях). Моя ж подруга мала при собі паспорт, а за мене хотів заплатити штраф якийсь невідомий чоловік, який невідомо звідки опинився біля нас і говорив мені шось невідоме, типу “надішлеш мені потім ці гроші на картку, це буде чудова угода”. Але ми відмовились і пішли до поліцейської дільниці, де через 15 хвилин нас відпустили, зі словами “Більш так не робіть” і казали остерігатись того дивного чоловіка, краще обійти, бо все це дуже дивно.

Ми разом з Пітером пройшлись пішки додому і полягали спати. Зранку душ, сніданок і наше вино. Обмін чудовою хардкорною музикою. Додавання в facebook. І наш перший коуч провів нас знову до дороги, де ми можемо стопити, і це була 13 година. Середа.
Ми зайшли в макдак, охолонути під кондиціонерами.
І тут почався просто пекельний день!
Спочатку ми зрозуміли, що на тому місці ми все таки не можемо стопити. А перед нами було величезне перехрестя з перехрестям на перехресті і всі дороги в інші сторони, ми пів години стопили під мостом, а потім нам сказали що в Брно, веде дорога над мостом. Було надзвичайно жарко, і ми ще пів години сиділи в затінку під мостом і фотографувались з маками біля якоїсь річки, розуміючи, що нам прийдеться довго-довго йти.

Так і сталось. Ми пройшли 4 км, поки шукали правильну дорогу, а найшовши її, зрозуміли що там стопити не можна, вирішили іти прямо. Через півтори години ходьби (прямо), нас зупинила міліція і дала попередження, що ходити по автобані строго заборонено і вивели нас через двері….просто в поле, де ні душі, ні хатинки,нічого… Ми сиділи під мостом (єдине місце де дув вітер і можна було віддихатись від спеки), у нас закінчилась вода і печиво. І ми не придумали нічого кращого, як знімати дурні відео і фотки.

Але прийшлось вийти на пекуче сонце і продовжувати йти, і знову прямо…=) Ми звичайно могли б піти десь через поле, але воно, здавалось, також було безкінечним. Ми пройшли ще десь годинку і перед нами виявився підземний тунель.
Це була майже 18 година, і це вже була та стадія, коли вже все одно. Ми ішли пів години по тунелі, тремтячи від страху, адже кожна третя машина противно сигналила і йшло відлуння десь аж під землю…Брррр

На виході з тунелю, на нас вже чекали ті ж самі чоловік і жінка поліцаї) Вони не розуміли англійської, польської, російської, української. Ми ж не розуміли чеської. Але нам вдалось зрозуміти, що це вже друге попередження, і тому у нас штраф по 2000 крон і їм все одно що ми мали робити серед поля, це не їхні проблеми.

Вони все таки нас пожаліли, і вивезли на своїй машині на заправку, де ми підсіли до далекобійника, який ну дууууже багато говорив, і казав щоб би не брали той штраф в голову, його можна не оплачувати. Надіємось що так і є=)
Після нього, ми підсіли в чудову ретро-машинку

І ми вже на околицях міста Брно! Ось тут би нам не помішав нічліг…але ні, через силу ми стояли на заправці… безрезультатно. Місце було нікудишнім. Ніхто навіть близько не їхав в сторону Австрії. Ми стояли біля величезних гіпермаркетів, куди переважно всі їхали з міста і вертались назад. І пробігавши туди-сюди півтори години, стемніло…і О! чудо! нам зупинилась машина! Та ще й наші перші дівчата!=)Вони провезли нас лише кілька кілометрів, але вивезли до заправки. Рятівниці! Здійнявся вітер, гриміло, десь вдалечині блискало, але дощ оминув нас. Я з подругою сиділи і тішились, що біля цілодобового магазину) І питали кожного водія, який заїжджав заправитись бензином, чи не їде він раптом в сторону Австрії…хоч наближено…хоч трохи. Годину так питали. А час іде… лишалась година до півночі, коли ми почули від водія, що він їде до кордону!Ура!

По дорозі  чоловік запитав, де ми збираємось зупинятись там. І чи маєм достатньо грошей на готель. Після нашого “буде видно, і не достатньо” їхали ми впродовж години, і зупинились в  подвір*ї, прикрашеному сотнями ліхтариків і квітами. Краса неймовірна. Ми приготувались виходити з машини, але чоловік сказав, пройти з ним на рецепцію, де він познайомив нас з адміністраторкою, оплатив нам 2-місний номер (як ми подивились потім, ціна його 1600 крон, тобто 80 євро) і сказав, коли розкладемо свої речі, спускатись в двір “ту тейст вайн віз хіз френдс”, якщо хочемо. 

На правах реклами: GALANT****Hotel в Mikulov  на кордоні Чехія-Австрія www.galant.cz

Ми піднімалися в ліфті шоковані, зайшли в номер шоковані, кинули свої речі і в шоці вийшли до його друзів. Це була компанія з 15 чоловіків і жінок віком від 30 до 50 років. Нас відрекомендували як дівчаток з України, і ця компанія, як і загалом всі люди, що траплялись нам на дорозі, не оминули звичайно теми ситуації в Україні. Ми коротко пояснювали, що в нашому місті ситуація спокійна, війна іде на Сході. І переводили тему. Ми зрозуміли, що наш рятівник має свої плантації винограду, і постачає вино у цей готель. Так, дегустуючи вино, різні види сирів і винограду, з*ясувалось, що один чоловік з їх компанії їде зранку до Відня і підвезе нас!)
Ми пішли в кімнату, потрібно хоч трохи поспати, щоб оглянути містечко в 7 ранку.

Ось такий вигляд з нашого вікна)
Пів ночі ішов дощ, і ми прокинулись під його шум, зібрались і пішли снідати) Нас очікувала пастка у вигляді набирай-все-що-хочеш-але-не-трісни. Ми вирішили не нагліти до крайнощів=)Але ж який там був смачнючий пунш з ананасами і персиками! а які штруделі! ееех..

Опісля пішли гуляти по містечку, яке не входило в наш маршрут взагалі, але просто закохало в себе. Так красиво, затишно і відчувається історія.

На годиннику 11:30, четвер. Ми, як і домовлялись, зустрілисьь у назначеному місці, і виїхали.
А вже через півтори -2 годинки ми були у Відні. Подякували, попрощались і пішли шукати вайфай, щоб зв*язатись з нашим наступним коучем. Ми знали на якій станції метро нам виходити, і що від станції іти 5 хвилин. Ми зайшли в кафешку, і попросили офіціантку набрати його номер, коуч пояснив нам куди йти: вулицю і квартиру. І через 20 хвилин ми вже були знайомі з Ігорем. Він народився в Дніпропетровську, але у 2 роки, його батьки з Росії поїхали з ним в Ізраїль, де він і живе, у Австрії лише навчається. І ми з подругою були першими, кого він прийняв за допомогою сайту couchsurfing.org

Ігор надзвичайно гостинний: налив нам з дороги водичики, приготував найсмачніші макарони і казав почуватись як вдома. Розмовляв він з нами  російською, тому ми могли нарешті розслабитись і говорити все, що думаємо=) Коли ми взялися мити тарілки, він заборонив, кажучи “Я сам, розслабтесь!” Ох ці європейські чоловіки, про яких  я так наслухана від сестри, яка вже давно подорожує Європою!

Ми з подругою зібрались, і пішли гуляти по місту. Ігор сказав що в цей день починається Чемпіонат світу з футболу і він іде до друга дивитись, але ввечері прийде до нас.

 Отже, як завжди, зайцями, ми проїхались на метро в центр. Туристів тисячі. Нема як пройти, кількість китайців і мусульман вражає.  Валюта євро, ціни дорогі. Тому ми просто бродили 4 години, роздивлялись, милувались і фотографувались.  Незнаю що сталось з нами але ми переходили від тихого сміху до голосного реготу 2 години і не могли зупинитись. Емоції не передати словами! Не вірилось що ми там!

Гуляючи Віднем, ми помітили дуже багато пам*ятників чоловіка на коні. Всього нарахували 8 вершників. Отже популярне у Львові місце зустрічі “біля коня” у Відні дуже неоднозначне=)
Вже потрохи темніло, вирішили їхати до коуча, але до нас підійшов, як з*ясувалось, Майк і запропонував піти подивитись біля річки, на великому екрані матч Бразилія-Хорватія, який відкривав чемпіонат світу. Майк багато сміявся, надзвичайно весело було. Також він мав класний фотоапарат і вчився фотографувати. Але дивитись футбол, та ще й з німецькомовним коментатором. З таким ми не змирились, Майк провів нас до будинку коуча, обмінялись фейсбуками і розійшлись)

Двері квартири нам відкрив не наш коуч, а друг і співмешканець – Юда. Ми одразу знайшли спільну мову (він також ідеально розмовляв російською, хоч і з Ізраїля), проговоривши годину, ми дочекалися Ігора, який вернувся з перегляду матчу раніше. Ми багато говорили, сміялись, пили вино, сміялись, слухали стару російську попсу, знімали дурні відео, натягнувши шапки Санти, Ковбоя, Хіпстера і корону Короля, сміялись, фотографувались. І лише коли почало світати, ми позасинали.

Ми прокинулись рано, після душу не встигли навіть поїсти, бо Ігор збирався на урок, а ми далі стопити. Але голодними нас, наш коуч не лишив: приготував цілий кульок рису з приправами і віддав нам разом з ланч-коробочкою. Попрощавшись, розійшлись в різні сторони.
Ми досить довго ішли до зупинки, де, пожувавши весь наш рис, стояли з табличкою Nickelsdorf і планували їхати на Нова Рок фестиваль. До нас підійшов робочий, який недалеко від нас ремонтував дорогу, і завіз на заправку де ми з легкістю, через 10 хвилин знайшли двох хлопців, які їхали прямісінько на фестиваль!Ура!
Вони пригостили нас пивом, слухали нашу історію автостопу і Limp Bizkit (одні з учасників фесту) в колонках.
Так ми і добрались до нашого кінцевого пункту призначення!
Одразу ж увійшовши в палатове містечко, до нас підійшов хлопець, який нас познайомив зі своєю компанією. У них ми і лишили свої рюкзаки, зарядили батарею фотоапарату, і , навіть, зварили собі рис у їхньому кемпінгу.

Взявши карту фестивалю, ми вирішили пройтись і глянути чи вдастся нам потрапити ближче до сцени. Простіше простого! На першій перевірці, ніхто не дивився чи є у нас квиточки-браслети на руках, а звідти вже до сцени було кілька метрів. Ми послухали Bring me the Horizon, і пішли спати в палатку. На незручному каріматі нам це не дуже вдавалось, і вставши через 2 години ми знову пішли гуляти.

Пиво лилося на фестивалі рікою…воно виливалося, викидалося, наливалось в іграшкові пістолетики і розбризкувалось на прохожих. Спека вже не була такою помітною, небо затянули чорні хмари, і це додавало якоїсь магії всьому, що відбувалось. Пізніше ми згадали, це ж п*ятниця 13!  Ми блукали палатковими містечками, відміна від наших була разюча. Багато хто приїжджав кемпінгами, біля них ставили маленькі басейни, дивани, столи, стіьці, лежаки. Ніхто не палив вогонь….навіть не знаю чи краще це, якщо порівнювати з українськими фестивалями.

Коли нам обридло пити халявне пиво, ми з подругою найшли собі зручні стільці, вмостились і  понад годину насолоджувались Skillet. Ми були щасливі. Усмішки від вуха до вуха. Потім пішли до іншої сцени, послухали кілька пісень Бізкітів і кілька The Prodigy…

Забрали наші речі з палатки і пішли стопити. Запізно ми подумали, що краще було б лишитись і поспати до світанку…
 12 година ночі, лускаючи соняшникове насіння, ми довго ішли по дорозі, поки якийсь чоловік не відвіз нас до Відня.
Ми планували назад їхати через Словаччину, і ніде не найшовши wifi серед ночі, ми катались туди-сюди (благо в Австрії, з п*ятниці до понеділка,метро працює цілодобово) в намаганнях зрозуміти, в яку ж сторону нам потрібно їхати. Це була важка ніч, до того, ж стало холодно, я вкотре зневірилась в прогнозах погоди! На світанку ми вирішили їхати в центр і найти накінець вайфай. Жодного туриста і лише ми! краса! Ми зайшли в готель і найшли GPS навігатор, поки чоловік з рецепції не повідомив, що ми мусимо піти, бо прийде шеф. Слідуючи за навігатором, ми найшли потрібну нам дорогу, потім проїхались кілька зупинок міським транспортом і вийшли в якомусь селі, як порадила невідома нам жінка.
І там, вперше за наше перебування в Австрії, ми купили в магазині їжу. Соус за 1 євро і булку за 3,25 євро.

Після трапези, ми майже годину ішли, як нам здавалось, на правильну дорогу в сторону Словаччини, потім годину безрезультатно стопили і стільки ж ішли назад до села. Сіли на автобус і знову опинились у Відні! ох і не відпускає він нас! Ну раз так…їдемо перевіреним шляхом. Вийшли на дорогу, де за кілька хвилин зупинили машину без даху, і хлопець вивіз нас до заправки.

Де, після недовгого очікування, нас погодились підвезти 2 старші жіночки, і водій. Ми думали вони підвезуть нас до Чехії. Але доля змилувалась над нами, втомленими. Ці життєрадісні полячки їхали до Кракова!Ура! Ми пів дороги спали, трохи говорили з жіночками, які підгодовували нас канапками і соломкою. Чоловік навіть по шоколадці подарував;)  За 6 годин дороги з ними, привикли, і прощаючись, тепло обіймались зі всіма. Цей світ тримається на таких людях! Боже, бережи їх!
Ми прибули в Краків о 20:30, зайшли в центральну Галерею Краківську, сіли в Макдаці, підключили вайфай, і вже через 15 хвилин, ми знайшли коуча, який погодився нас прийняти у себе на ніч) Чудовий винахід цей коучсерфінг 😉

Ендрю зайшов за нами в Макдак і ми разом пішли до його квартири, у центрі міста. Він знав англійську найкраще, говорив дуже швидко, тому що викладає англійську полякам у себе вдома:)

Коуч не любить фоткатись, але я його вмовила…хоча б на таку фотку-гусочку)
Ми прогулялись Краковом, зустріли українців і вернулись додому. Слухали Віктора Цоя в колонках Ендрю, який вчить і обожнює все російське і “нот інтрестінг ін юкрейніан”, що нас дуже засмутило (п.с. тепер я переписуюсь з Ендрю у фейсбуці, він пише мені по-українськи через гугл перекладач;))
Зранку ми поснідали, попрощались і вирішивши, що маємо цілий день попереду, а до України 4 години, розслабились.
Гуляли по супермаркетах, закуплялись трохи додому і оформляли фактуру на товар в адміністрації (обов*язкова процедура для тих, хто має польську шенгенку “на закупи”)
 Потім зупинили машину до Жешува (чоловік не хотів нас брати, але жінці стало цікаво, і вона нас взяла), до Ярослава, і коли вже стемніло, чудом зупинилась машина до Перемишля.  І знову ж таки чоловік з добрим серцем віз нас на десяток кілометрів довше, ніж йому потрібно, до самого кордону Медика-Шегині. Перейшли кордон майже опівночі. Час на телефоні автоматично переключився на годину вперед. І вже з нашої сторони, ми сіли в бусик до хлопців і дівчини, які їхали до Львова!) завезли майже під будинок!) бо дуже вже ми розхвалювали іноземців в дорозі, вони вирішили показати, що українці не гірші! бо так воно і є! А хлопець-водій просив лише свічку за нього в церкві поставити…та без проблем! За кожного, хто нам допоміг в дорозі,поставлю! Бо світ не без добрих людей, і з кожних 200 машин, які проїдуть мимо, одна зупиниться. І нам захотілось мінятись в кращу сторону після поїздки!
і на останок, одне з найчастіших питань від знайомих :” А до вас ніхто не приставав?” Так от: ні! за поїздку ми зіткнулись приблизно з 150 людьми і жоден з них не заставив нас почуватись незручно.
Ну але ми будемо обережні, всяке буває…;)

П.С. вибачаюсь за помилки в тексті.

Posted by ooolesya in Без рубрики, 0 comments
Привіт, Таїланд

Привіт, Таїланд

Ура! Для українців скасували плату 60$ за в`їзд в Таїланд! Я була щаслива дізнатись таку новину, маючи квиточок в один кінець на руках.

Дванадцятигодинний переліт Мілан-Бангкок, без включеного харчування на борту, але з прийнятною ціною в 220€ (eurowings airlines) пройшов у передчутті пригод.

І вони трапились одразу після прильоту в головний аеропорт Бангкока – Suvarnabhumi.

Сотні людей метушаться, заповнюючи імміграційну картку.

Де її взяти?

Ах! Ось стійка з бланками. Заповнили. Треба вклеїти фото.

А ось і стійка миттєвого роздруку фото. Ціна 200 бат.

Вже перші неочікувані витрати.

В яку чергу стати? – над цим питанням я роздумувала вже зі своєю новою знайомою, яка також прилетіла в країну усмішок (так називають Таїланд) з України.

Ми знайшли свою чергу і мужньо вистояли дві години до заповітного віконечка, де після питання «а квиток зворотній є?», я показала квиток в третю країну і отримала довгоочікуваний штамп.

На 19 січня.

Стоп! Сьогодні ж 10.

І тайка акуратненько виправила ручкою на «10»

Країна свободи.

Порушувати правила і не слідувати законам.

Чи просто легкість життя, коли дотримуєшся законів буддизму?

Ось тільки ще одну чергу вистояти і вдихнути гаряче вологе повітря!

Починаємо досліджувати Бангкок – найвідвідуваніше місто світу, перегнало навіть Париж!

Щороку його відвідує 30 мільйонів туристів!

І тепер я серед них, прямую в прохолодному автобусі city line до центру міста.

Ціна квитка 45 бат

Залишилось знайти свій хостел ( Krit hostel Bangkok) і сподіватися, що там лишилось одне місце для соло-мандрівниці.

Оскільки стоячи в черзі за візою, я отримала повідомлення, що хостел відмінив моє перебування, не дочекавшись мене.

Зупинку автобуса не вдалось знайти навіть завдяки перехожим, які дуже намагались допомоги, але кожен показував іншу сторону.

Залишився варіант – просто йти вперед.

Це часто спрацьовує.

І вже через хвилину зупинився тук-тук.

Так називається місцевий таксі- транспорт: перероблений мотобайк, з прикріпленим багажем без вікон.

Погодившись на ціну в 100 бат, названу водієм, я забула про пораду з інтернету: в Таїланді потрібно торгуватися.

Це був перший і останній раз, коли я забула:)

Ціну завжди вдавалось знизити до половини.

Вітерець обдував лице, водій вдало оминав тягнучку, а я слідкувала за офлайн картою maps.me, одночасно розглядаючи галасливі вулиці і буддистські храми.

Їх в столиці Таїланду 30000!

Це вже я прочитала, чекаючи свого заселення в хостел.

Адже для мене знайшлось місце!

Оплатила 300 бат, і наступні дві доби я житиму на другому поверсі одного з шести ліжок в кімнаті.

Чисто. Кондиціонер. Сніданок в ціні.

Цікавий лофт-інтер’єр на рецепції.

За 4€/доба чудовий варіант.

Свіжий душ і холодне морозиво з манго мене освіжили, і відсутність сну протягом двох діб вже не були такими помітними на обличчі.

Я не повинна спати.

Навіть якщо дуже хочеться – потрібно дочекатись вечора, і заснути за місцевим годинником.

Різниця у часі з Україною п`ять годин.

Вирішено: іду гуляти, а заодно і поміняю гроші на місцеву валюту – бати.

Далеко іти не потрібно: money exchange на кожному повороті й вулиці.

Так само як і ATM – автомати для зняття готівки. Але тут потрібно пам’ятати: за кожне зняття комісія у 220 бат, тому вигідно одразу знімати велику суму.

І прикривайте цифри рукою, вводячи пінкод до картки.

Шахраї не сплять.

А мені спати хотілось, але вдалось на кілька годин відтермінувати сон, пройшовшись вулицями, випадково натрапляючи на біло-золотисті буддистські храми, слідкуючи за місцевими, і вдихаючи запахи, які доносились з возиків з місцевою їжею.

А тут і “spicy” супи в пакетиках, і рис варений- смажений, і молюски-рибки, таргани-скорпіони, смузі і шейки, дракон фрукт і зміїний фрукт, фреш ананас і фреш манго, суп том ям і папайя салат, коконат і кукурудза, м`яско, рибка і морепродукти на грилі.

Наїлась лише запахом і пішла спати.

А через три години прокинулась і до сніданку складала маршрут на день.

Поснідали ситним «breakfast included”

і зарядилась настроєм завдяки песику породи шпіц, який прийшов сюди з кимось з робітників.

Цього дня я пройшла десять кілометрів, а почала прогулянку з Saranrom Park.

Добре жити в центрі.

Познайомилась з тайськими дівчатами, з’їла свіжої папайї, зробила фото в прибраному, квітковому парку, здивувалась красі буддистського храму Wat Phra Chetuphon, пройшлась ринком, заплатила 4 бати за трансфер через річку і потрапила до Wat Arun – храм ранкової зірки, що оздоблений дзеркалами, фарфором і морськими мушлями.

Пранг (ангкорська башня) у Ват Арун є найвищою у Таїланді.

Цей храм вражає своїми масштабами і несхожістю на інші споруди, що мені доводилось бачити.

Час іти на Khaosan road – найгучнішу вулицю Бангкоку.

Як тільки вечоріє, тут відкриваються сотні точок з місцевою вуличною їжею, зі всіх сторін щось смажиться, вариться, кипить.

Від смажених тарганів і скорпіонів я відмовилась, а от щойно приготовлений супчик з морепродуктами був дуже смачним!

Гуляти цією вулицею і спостерігати за людьми, що попивають пишу було цікаво, але потрібно вертатись в хостел, бо завтра летіти на південь Таїланду – Пхукет.

Posted by ooolesya in Thailand, Без рубрики, 1 comment

Про мене

Я Олеся, дівчина зі Львова, яка закохана у подорожі.

Я люблю це відчуття невідомості, коли не знаєш, які саме пригоди тебе чекатимуть.

Люблю гуляти незнайомими вулицями, зазирати в кожен куточок і знаходити в ньому щось цікаве, навіть якщо це не надто вдале графіті.

Люблю дивитися на перехожих, і намагатися зрозуміти, «чи впізнала б я у цій жінці француженку, якби побачила її у Львові?»

Люблю, коли зі мною вітаються місцеві, щиро усміхаються, роблять компліменти.

Буває, коли і якісь вульгарності кричать. Але подорожі вчать не звертати на таких уваги.

Люблю читати вивіски магазинів на незрозумілій мені мові, а потім, зайшовши, роздивлятись товар.

Він здається таким цікавим, але насправді лише тому, що просто інший.

Люблю куштувати нові страви.

Деякі наскільки смачні, що готова повертатись знову і знову у цю країну, лише б знову відчути цей смак.

Люблю літати.

І роздивлятись небо через товсте куленепробивне скло ілюмінатора. Мріяти, шо колись і в космос доберусь;)

Люблю свіженьку, накрохмалену постіль в готелях.

Хоч більшість часу зупиняюся безкоштовно в хороших людей на платформі каучсерфінг.

Чи в друзів, які тепер по цілому світу.

І за це також люблю подорожі.

Вони зближують.

А з ким вам не подорозі – навпаки віддаляють. І тут мова не про кілометри.

Люблю, коли вдала фотографія виходить з перших дублів.

Люблю планувати майбутні подорожі і ділитись своїм досвідом.

Тішуся, коли когось надихнула на мандрівку, і на одну захоплену світом людину стало більше.

І обожнюю списки писати;)

Тому досить!

Welcome to my blog:)

Posted by ooolesya in Без рубрики, 0 comments