Hitchhike

Бізнес класом в Казахстан

Бізнес класом в Казахстан

Вперше я захотіла в Казахстан, коли пів року тому побачила квиток Київ – Астана за 40$! І я його купила, і навіть думала як то мені потім в Китай добратись… Але нащастя я поїхала в Італію знайомитись з батьками свого хлопця, і Казахстан відмінився:)

Але ненадовго!

В березні авіакомпанія AirBaltic запропонували мені співпрацю і будь-який квиток з усіх їхніх можливих рейсів.

Але знову ж таки я провела два місяці в Італії з коханим і відклала подорож аж до червня!

І ура! В AirBaltic були рейси Львів- Рига(Латвія), Рига-Алмати(Казахстан).

Я знайшла попутницю через свій інстаграм.

З Оксаною ми зустрілися в центрі Львова, обговорили приблизний маршрут, але особливо нічого не планували, так як хотілось піти за течією і просто насолоджуватись поїздкою!

Вийшло все навіть краще:)

В ніч з 1 на 2 липня ми були в аеропорту Львова.

І хоч політ тривав більш як годину, нас смачно нагодували і ми зустріли красивий схід сонця через ілюмінатор. Для Оксани це був перший політ в її житті. І одразу бізнес класом:)

Нас чекав цілий день в столиці Латвії, адже виліт в Казахстан планувався аж увечері.

Ми прилетіли о 6 ранку.

Було холодно!

Магазини зачинені.

А наші рюкзаки з теплими речима ми здали зе у Львові і отримаємо їх вже у Казахстані.

Прийшлось чекати, поки відкриються магазини і купили собі теплу кофту за 4€.

Гуляли безлюдними ранішніми вулицями.

Їли гречку з шпротами (обов’язковий пункт в північній столиці) і олів‘є (не лише на Новий Рік буває).

Підписниця написала мені спробувати знамениті латвійські сирки “Karums” і після того ми кілька раз за день вертались за ними в магазин:) Смакота!

Але ніч без сну дається взнаки. Спати захотілось шалено, а до вильоту ще довго. Ми лежали на травичці в красивому парку біля річки, і навіть вдалось поспати пів годинки 🙂

Після чого піднялись на 26-й поверх в ресторан Skyline, щоб побачити панораму Риги звисока.

І вона заворожує!

Ввечері знову прогулялись центром, де людей було вже набагато більше.

І поїхали в аеропорт, щоб зранку вже проснутись в Казахстані.

Різниця в часі з Україною +3 години.

І хоч нам і вдалось поспати в літаку, але втома відчувалась жахлива!

Ми приїхали до нашого хоста через couchserfing, він дав нам ключі, і пішов.

А ми заснули на пів дня під сильний дощ!

Проснулись, сходили за кавуном.

Я зняла з банкомату 30000 тенге – 70€.

Їх і вистачило мені на всю подорож.

Купила собі місцеву сім карту Altel з 10 Гб інтернету, за 130 грн.

Наїлись вдома кавуна, і знову спати:)

Наступного дня нас чекав ранній підйом і виїзд з міста.

Ми поснідали сирничками.

В Казахстані мікс усіх культур. І можна знайти їжу слов’янську, азіатську і будь-яку:)

Ми слідували за картою, намальованою нашим хостом.

Виїхали з міста і добралися до станції Medeo – це величезний каток, який відомий ще з радянських часів. І від нього піднімались до лижного комплексу Shymbulak.

Купила за 4000 тенге підняття на фунікулерах до вершини і вниз (кому менше ніж 23 роки, ціна 3000 тенге).

Під’їхали до першої точки.

Погладили коників, випили місцевої обліпихової настоянки, оділи куртки, бо ставало прохолодно.

І піднялись до самого верху – 3200м.

На вершинах лежав сніг.

Було +9 градусів. Я в кофті і курточці.

Свіжо.

І немає людей поряд.

Ми гуляти і фотографувались.

А яке свіже повітря!

Сіли поїсти горішків, а коли стало особливо холодно, зайшли в юрту, яка стояла внизу під горою!

Її оберігали два хаскі.

Нам налили чаю з молоком, і обгорнувшись в теплі пледи з традиційними яскравими узорами, я не могла намиулуватись горами!

Зі всіх сторін гарно!

Приміряли казахський одяг.

Познайомились з компанією туристів, випили чаю з цукерками, послухали традиційні мелодії.

І спускались донизу, щоб ввечері зустрітись з нашим хостом Алексеем:)

Спробували традиційну страву – лаґман хана. Порція була така величезна, що неможливо було її доїсти.

Потім пішли на кальян.

А пізніше ще й в бар, де повинні були спробувати конину – так, в Казахстані їдять коней.

Правда, це було копчене м`ясо, нарізане слайсами, як закуска.

Залишилось спробувати кумис молоко коняче.

Всі чомусь усміхались, говорячи нам про це:)

Цікаво ж, що це таке той кумис:)

Але зранку нам знову прокидатись о 5, щоб поїхати на місце зустрічі з групою, яку я знайшла через каучсерфінг.

І разом вирушити в піший похід на гору Кок Жайляу.

Ми познайомились з нашими гідами і групою.

Було приємно, що всі цікавились звідки ми, чим займаємось.

Казахи дивувались, як нас занесло до них, адже туристів тут не дуже багато:)

Всі знали про нашого нового президента, і розказували про ситуацію в їхній країні. В них в березні також були вибори. Мітинги, які одразу розганяли.

Ми ішли чотири годину, дуже часто зупиняюсь, щоб передихнути і поговорити.

Перед нами відкривались прекрасні пейзажі!

І я й не помітила, як ми опинились на галявині.

Де перекусили.

Слухали різні історії і розказували свої:)

Спустились до водоспаду і вирішили освіжитись!

Було весело:)

І дуууже холодно!

Вода льодяна.

Наважились ополоснутись ми з Оксаною і ще три казашки:)

Добре, що у нас був змінний одяг, бо сонце невчасно заховалось.

Спускались ми три години і ввечері лишилось сил тільки на чай з місцевими шоколадками “Kazakhstan”, які нам дуже сподобались.

Наш хост купив літру кумису (молоко коня), але лише від його запаху, в мене закрутило в носі.

Кислий, з нотками чогось алкогольного.

Неможливо таке пити.

Так як і їсти курт – вчора дівчата нам давали пробувати.

Це маленька кулька, схожа на камінець.

Зроблена з сиру і солі.

Тверда, як камінь.

З нею пов’язана цікава історія воєнних часів, коли ув’язнених жінок місцеві закидували камінням. Їм було боляче від несправедливості, допоки одна жінка не почула запах сиру з цього каміння, і зрозуміла, що це так люди їх рятують від голоду!

З тих часів, кожна казашка повинна вміти готувати курт.

А ми вирушили до міста Капчагай.

З однойменним озером, де планували провести цілий день.

На вулиці була спека +35 градусів.

Приїхали на автостанцію.

Вияснилось, квитків нема.

Вихідні, всі поїхали на озеро!

Але трапилось чудо!

До нас підійшло двоє дівчат, і перепродали нам свої квитки, по 500 тенге.

Ми сіли біля водія, і вже через годинку пересідали в таксі, разом з жіночкою, яка виявилась родом з України.

На озері тисячі людей!

Скупались, і лежали на пісочку, без жодної ідеї, де нам ночувати.

Чи їхати назад в Алмати?

Але тут знову чудо!

Хлопець з каучсерфінгу зустрів нас, і сказав що може прийняти у себе.

Він живе разом з гарним чорним котом.

Після нашого обіду в кафе, я почала відчувати якусь слабкість.

Градусник показав температуру 37.3.

Сили не було.

Недосипання, холод в Ризі, спека в Алмати, холод в горах і купання в водоспаді дались взнаки.

Ні ні ні! Тільки не зараз!

І хоч ми і вибрались пізно ввечері, щоб скупатись в нічому морі, в мене не було сили.

І я надіялась на ранок, що все пройде.

Але ні.

Прогулявшись ринком, ми поїхали назад в Алмати. Вдячні нашому хосту за теплий прийом, вечерю і хороший настрій.

Після одного пакетика порошку з аптеки, я заснула, з надією прокинутись повною сил і енергії.

Адже зранку ми їдемо на Велике Алматинське озеро.

І я просто ПОВИННА почуватись добре.

Так і сталось:)

Або порошок, або самомотивація привели мене до сил.

І вже о 9 ранку ми зустрілись з нашою групою.

Думаю, що ціна 5000 тенге (300 грн) на дорогу туди-назад і пікнік біля озера – це чудово.

В Казахстані, до речі, ціни такі ж, як в Україні:)

Ми спустились до озера і аж ахнули!

Краса!

Жаль, купатись там неможна.

Більше того, підходити до берега не можна.

Вас одразу зупинитись голос десь здалеку «уважаемые, к озеру подходить запрещается. просим срочно отойти от берега.»

Бо знаходилось кілька людей, які або не знали, або хотіли перевірити захист озера.

Причина в тому, що кришталева вода з нього, постачається в місто Алмати, і тому так охороняється.

А колір води міняється, залежно від пори року. Від ось цього, до бірюзово-синього в жовтні.

Ми знову смачно пообідали з групою, і поїхали назад.

Випила морквяного соку в торговому центрі. А вийшовши на терасу, замітила величезне колесо огляду, з видом на гори!

Треба на ньому зробити круг, після того, як вернемось після нашої найбільш хвилюючої частини мандрівки.

Хоста знову не було вдома.

Він лише два рази спав в спальнику на підлозі, а інші дні проводив в іншому домі зі своїм сином.

В мене з Оксаною було враження, що у нас є власний дім в Алмати, навіть з кондиціонером, що в таку спеку дуже важливо.

Ми маємо ключі, і робимо що хочемо.

Зранку прокинулись о 5, щоб почати наш автостоп якнайраніше, поки ще свіжо на вулиці.

Заїхали автобусом на окраїну міста, закупились водою і батончиками на заправці.

І через 10 хвилин вже зупинили першу машину.

І до речі, у нас не було інших варіантів, ніж автостоп.

Автобусів нема. Поїздів також. Турів по буднях не проводять.

Автостоп або таксі.

Відстань 400 км.

Ми прямували в сторону Чаринського каньйону.

Перший водій провіз нас кілька кілометрів, і ще дав смачних абрикос з собою.

Кілька водіїв зупинялись, але коли чули, що ми хочемо безкоштовно, просто їхали, не відповівши.

З одним водієм ми домовились за 500 тенге за невелику відстань.

А потім змінили ще три машини.

На дорогах стояли багато людей, хто також стопив, як і ми.

Але чим далі від Алмати, тим менше людей.

І стає дуже спекотно!

Наскільки, що простоявши при +35 десь серед степу, нам зупинилась машина, і ми вирішили трохи змінити маршрут.

Краще час пік просидіти в прохолодному салоні машини.

Оксана спала.

А я розказувала водієві різні байки.

А він мені про те, як з другом віз 108000 троянд з Амстердаму, щоб розвести в магазини Алмати перед 8 березня.

Водій їхав до міста Chundzha.

100 км від Китаю.

Висадив нас, але через 5 хвилин зупинився бусік.

В кузові десятки коробок з печивом.

А водій ну дуже привітний.

Ми проїжджали через ясеневий гай. Ясеневая роща.

В світі таких лише 2!

В Казахстані і в Канаді 😱

Серед степу, на півдні країни, недалеко від кордону з Китаєм, росте ліс дерев – Ясень согдійський – саме так називається дерево, яке переживало льодовиковий період в цих місцях! Його можна вважати ровесником мамонтів😱

Але доїхавши до роздоріжжя, нам було не подорозі.

До каньйону залишалось 22 кілометри!

Навкруги степ!

І спека!

Але не встигла я зняти сторі, як зупинилась машина.

Як вона взагалі тут опинилась?:)

Виявилось, Гугл карти показали їм такий шлях.

Хоча там є набагато краща дорога:)

Вперше в житті я була вдячна Гугл картам, що показали не найкращий варіант.

Вони нас врятували.

Дві пари: пара з Санкт Петербурга, і пара з Казахстану, як і також їхали на Charyn Canyon.

В тісноті, по кам’янистій дорозі, ми добрались до каньйону:)

Charyn Canyon National Park!

Це місце відкрили лише 40 років тому, може тому воно не таке супер популярне як Grand Canyon в Америці, але від того не менш вражаючий😍

Заплатили за вхід по 750 тенге з людини (45 грн) і оглянули його з висоти.

Після чого спустились вниз, і вирішили пройтись 3 кілометри через ці височенні каменюки.

Аж до місця, де витікає річка Charyn.

Людей одиниці.Від чого це місце здавалось ще більш загадковим.

Ми дійшли до Eco Park Yurt.

Комплексу, де за бажанням можна і переночувати.

Є кафе, де я пообідала ситним супчиком з м’ясом за 800 тенге. І дуже дивувались, що ціна на каву, така ж сама. Так що сьогодні без кави:)

Підійшли до річки. І одразу згадався мультфільм «Мадагаскар», з його яскравими локаціями.

Вода, як ми вже тут звикли, холоднюща.

Думали чи іти пішки назад, чи їхати на Камазі.

Але вже через хвилину ми стояли на бампері машини, і весело їхали через камені каньйону!

Які ж це емоції!

Однією рукою я трималась за решітку на машині, а іншою знімала відео, надіючись на якість своєї палки:)

Дуже вдячні нашим двом парочкам, які нас взяли з собою знову.

І дві години ми виїжджали з території каньйону, рухаючись до міста Сати.

Де я з Оксаною планували знайти проживання.

Цілий день у нас не було інтернету.

Зовсім.

Нащастя виручили офлайн карти maps.me, які показували всі гостьові доми в Сати.

Їх тут багато, оскільки від цього села, нечисельні туристи відправляються на Кольсайські озера.

І на озеро Kaindy.

На цих картах один гостьовий дім був з позначкою “with WiFi”

Звичайно, ми пішли туди:)

Вторгувались з власником за місце в юрті за 3500 тенге (200 грн) з людини.

Інші присутні тут туристи (з Швейцарії, Іспанії і Австралії) вирішили жити не юрті, а в будинку поряд.

Нам з Оксаною ж краще:)

Але зранку все пішло не за планом.

Ми прокинулись пів 6, поснідали омлетом, за великим столом, разом з усіма.

Але сильний дощ не дозволив нам іти пішки до озера!

Цей дощ нас врятував!

Ми поспали ще дві годинки в юрті, після чого до нас зайшов власник і сказав що пара з Австралії зараз їде до озера, і по 2000 тенге, можемо їхати з ними.

Швиденько попрощавшись, ми сіли в бусік, їхали 40 хвилин, до розбитій і болотній від дощу дорозі. Через ліс.

Якби не дощ, ми б ішли мінімум 4 години.

Я була вдячна погоді за таке:)

Жодних знаків де озеро.

Рухались інтуїтивно.

По дорозі знайшовши лісову суничку.

Все ж вийшли на стежку до Kaindy!

Просто шок!

Колір води!

Сосни, що дзеркально відображаються в ній.

Сосни, які впали в це озеро, і лише як гострі голки тирчать з води.

Ця похмура погода ще більш додавала побаченому якоїсь містичності!

І знову немає людей!

Хоча… ми і не замітили, як з’явилось кілька людей, а один чоловік навіть тримав бінокль, який ідеально підішов мені для фото.

Слово за слово, ми розговорились.

Виявилось що він гід, і везе з собою пару з Італії, і от зараз вони їдуть назад в Алмати і можуть взяти нас з собою:)

Щастя не було меж! Ура!

Ми спустились на конику вниз до нашого бусіка, забрали речі і сіли в машину.

Їхали 5 годин.

В дорозі зупинились перекусити, а ввечері вже були в Алмати.

Тільки вдома я зрозуміла, що загубила свій павербенк. Можливо, в народному музеї, в який ми зайшли, як тільки добрались в місто.

Адже цілу дорогу він був зі мною.

І тут я вкотре переконалась: якщо все дається безкоштовно, десь забереться.

У нас лишався цілий день в Алмати, щоб все-таки покататись на колесі огляду, закупитись шоколадками і вафлями «Султан».

До речі, про султанів:)

Ми дізнались, що три місяці тому столицю Казахстану – Астана, перейменували на Нур-Султан, в честь колишнього президента.

І вже по традиції, прокинулись о 5 ранку, і заїхали на таксі в аеропорт.

60 грн за 40 хвилин поїздки.

Так, таксі в Казахстані дешеве.

В аеропорті нам вдалось на повну відчути всі привілегії бізнес-класу.

Ми отримали купони для входу в бізнес лаундж, де було тихо, можна було зарядити телефони і випити кави-чаю. Фрукти, сухофрукти і печиво безкоштовно:)

Цього разу ми не відмовились від шампанського на борту літака!

І дуже смачно поснідали гранолою з йогуртом, блінами з ягодами і круасаном з маслом і варенням.

Летіли 5 годин, після чого у нас знову була пересадка в Ризі.

Але з погодою вже повезло:)

Ми лежали на травичці і дуже багато говорили.

Їли сирочки і знову говорили.

Не вірилось, що поїздка вдалась такою насиченою!

Ділились враженнями.

Згадували наші моменти.

Слідкували за качками, голубами і чайками в парку.

І повернувшись в аеропорт Риги, знайшли бізнес лаундж. Тут було багато свіжих журналів, зручні крісла, хороший інтернет і багато багато їжі. Смачна кава і випічка.

Вдячна AirBaltic за таку можливість:)

Прилетівши вночі у Львів я їхала додому і усміхалась:)

Скільки разів впродовж цієї подорожі я відчувала абсолютне щастя і радість від моменту!

Posted by ooolesya in Asia, 12 comments
Автостоп Балканами

Автостоп Балканами

Спонтанна задумка, яка перевернулась в незабутню пригоду!

Я запланувала проїхатись автостопом по всіх балканських країнах і вже через кілька днів знайшла компанію завдяки інстаграм.

Ми з Тоньою зустрілись в столиці Словенії – Любляні, куди я приїхала FlixBus-ом з Венеції.

І ура! Вона виявилась готовою підтримати будь-які ідеї, і будь-яку розмову.

Ми прийшли в дизайнерські апартаменти нашого хоста.

Він любив свого собаку, покурити траву і мав гарний вид з вікна квартири.

Але наша основна ціль в Словенії – озеро Блед, куди ми і поїхали наступного дня!

В нас навіть хост був там!

А далі – ще місяць подорожі попереду, а планів де жити НЕМАЄ!

Це розпал сезону у цих країнах: липень, і море. Ніхто не хоче приймати у себе безкоштовно.

Але якось буде:)

Ми не дуже переживали через це;)

А Блед вражає!

Це озеро з маленьким острівком в центрі, і зі сторін оточене горами дуже популярне серед туристів.

Ми майже годину обходили його, щоб побачити Блед з висоти.

В цьому і плюс каучсерфінгу, що хости завжди радо все покажуть, і не прийшлось самим шукати дорогу.

Ми прийшли під вечір, коли сонце потрохи заходило, і милувались краєвидами.

Але мінус каучсерфінгу в тому, що потрібно підлаштовуватись під хостів, тому наступного ранку прийшлось прокидатись о 6 ранку, бо хост ішов на роботу.

Але тим і добре.

Зранку нема спеки, тому легше стояти і стопити машини.

Але 4 години дороги, шо показували офлайн карти, перетворились на цілий день дороги!

Потрошки ми перетнули кордон з Хорватією і під вечір опинились в 20 кілометрах від нашого пункту призначення.

Ми розуміли, що нема сенсу стопити далі.

Ви ж пам’ятаєте, що у нас нема де ночувати на цей і наступні дні?

Ми просто ішли… поки не натрапили на кемпінг містечко.

Там можливо поставити свою палатку за ціну 15€ і є душ, туалет і все необхідне на території.

Але палатки у нас нема.

І вже 7 вечора.

Ми ходимо по території.

І раптово я підходжу до хлопця, який якраз складав палатку, і запитую чи не знає він де можна купити якусь.

Він відповів що вже пізно і все зачинене.

Слово за слово, і вияснилось що їхня компанія організовує тут сплави на байдарках, і вони живуть в кількох кілометрах звідси і УРА! Мають вільну кімнату для мене і Тоні.

Безкоштовно.

Правду кажучи це і був мій план;)

Переночували в затишній кімнатці, смачно поснідали і зранку поїхали до Plitvice Lakes National Park.

Дякуючи нашому хосту, який сказав як пройти туди безкоштовно, а не платити 27$.

Прийшовши на територію, ми лишили наші 10-кілограмові рюкзаки в камері схову, поїли смачнезних булок з сиром і вишнею і пройшли 100 метрів прямо по дорозі і звернули вправо до озер!

Все:)

от так просто, без парканів і охорони:)

Правда це було літом 2018.

Можливо зараз все помінялось.

Ми пищали від захвату!

Озера Плітвіце вражають бірюзовою водою через яку видніються маленькі рибки, величезною територією з мостиками, водоспадами, заростями рослин.

Ми гуляли кілька годин, з перервою на обід на галявині.

Забрали свої рюкзаки, і хоч була вже 5 вечора, вирішили автостопити в Спліт – найтусовочніше місто Хорватії.

Каучсерфінгу в нас там знову таки не було.

І не було жодного уявлення, де ми будемо жити.

Вже через кілька годин ми сиділи на лавочці, на одній з тих шумних вулиць з дискотеками і тисячами людей.

На вулиці темно, 10 вечора, ми страшенно втомлені і з важкими рюкзаками.

Дуже хочемо спати.

Нам промоутери дали афішку, приєднатись до якоїсь з гулянок.

Вони серйозно?

Ми останні відсотки на телефоні витрачали, в надіях все ж знайти хоста.

Але безрезультатно!

Очі злипались.

І вихід знайшовся лише один: написати комусь на Тіндері.

Шукали по фотографіях найбільш надійних.

Відповідей було багато, і після того, як ми пояснювали ситуацію, 99% відсіялось.

І лишився лише один хлопець, з Австралії, який відповідав дуже серйозно, з розумінням, і навіть думав що це хтось прикалується.

Ми зустрілись в центрі, і ура! Він виявився адекватним!

Ми з Тоньою цілий вечір сміялись з його австралійської англійської, а ще він говорив наскільки швидко, що зрозуміти щось було неможливо! 😀

Пам’ятаю, він розказував якусь історію пів години, а ми з Тоньою переглядались одна з одною з виразом «я теж нічого не розумію що він говорить»

Ми втомлені, нарешті виспались, поки наш хост пішов тусити і прийшов на наступний день в обід.

В нас були ключі, тому ми зранку пішли на море.

Кілометри набережної лінії – і нема де пройти!

Ми йшли годину, і нарешті, діставшись до майже безлюдного пляжу, почали їсти свій кавун.

І морозиво.

І лежати на піску без полотенець.

І засмагати.

А ввечері вирішили – раз ми вже в Спліті, треба іти десь потанцювати!

Разом з хостом пішли прогулятись нічним містом, і зайшовши в місцевий Fabrique Pub – загубились серед сотень людей.

Ми не звикли до нічних тусовок, і вже в 2 були вдома.

А австралієць знову тусив до ранку.

Ми ж хотіли прокинутись пораніше, і продовжити наш автостоп в сторону Боснії і Герцеговини.

Але пішов дощ!

Нам лишилось сидіти в Makamaka Healthy food cafe і чекати поки він пройде, попиваючи дуже смачні свіжі смузі.

Дощ швидко прийшов, після чого почався цілий день пекельного автостопу.

Спочатку автобусом заїхали на якусь невідому станцію, звідки ішли пішки.

Застопили жіночку, до міста Omis, де попали в великий затор.

Машина за машиною.

Проїжджали гірську місцевість до Makarska.

А під вечір застрягли в місті Ploche. В Хорватії. На роздоріжжі.

Шансів доїхати до місця призначення ставали все меншими, вечоріло.

Ми доїли свій тунець в банках.

Почали їсти свіжі фініки з дерев.

Дивились на черепашку, яка спокійно лазила біля дерева.

І зі всіх сил посилали сигнали в космос пожаліти нас!

І це сталось!

Ми домовились з хостом, який жив 10 км від міста Neum – це єдине місто Боснії і Герцеговини, яке знаходиться на морі.

Хорватія забрала собі весь берег.

Якщо глянути на карту, можна побачити, як несправедливо виходить.

Нам лишалось 35 км автостопу, і в 1 ночі ми чудом добрались до хоста! Ура!

Він має свій маленький затишний двір, правда в дуже не туристичній зоні.

http://agrotour-matusko.com/?lang=en

Але нам там сподобалось!

Нас поселили в кімнату і нагодували місцевими делікатесами: м`ясо, печена картопелька і свіжоспечений хліб.

А зранку ми оглянули двір, поплавали в басейні, пофоткатись, побачили кізочок в дворі. І поїхали кататись на велосипедах.

Були дуже вдячні хосту, що довірив нам свої два велосипеди, після чого нас чекало 12 км по палючому сонці.

Ми просто вирішили прокататись в місто і назад.

Спотіли, вернулись в наш Neum.

Попросили хоста залишитись ще на одну добу в нього:)

І пішли стопити в Мостар – одне з найбільших міст Боснії і Герцеговини.

І воно мене вразило!

Тут перетинаються три культури: слов’янська, європейська і арабська!

Тут ви стоїте на мості, споглядаючи неймовірний вигляд на річку і місто, чуєте намаз, який доноситься з мечетей. А пройшовшись по вулицях, бачите Європу.

А зайшовши в кафе, можете скуштувати їхню традиційну їжу, яка часто нагадує нашу:)

Ми спробували їхній бурек- на вигляд, як наші чебуреки, та і назва подібна:)

І одразу ж пішли до моста Old Bridge, висотою 25 метрів. Він відомий тим, що місцеві хлопці пригають з нього у воду!

Звичайно за плату від туристів:)

І це дуже небезпечно, адже вода в річці стрімка і холодна.

Нам повезло побачити такий стрибок, і навіть познайомитись з виконавцем. Ним виявився австралієць!

Який сказав, щоб отримати дозвіл на стрибок, йому навіть прийшлось заплатити.

Після кави в кафе з видом на міст, ми прогулялись старенькими вуличками.

Як же тут гарно і затишно!

А наступного дня, рано-вранці ми вже чекали машину, яка б підвезла нас у Дубровнік.

Чекали 7 хвилин.

І через годину вже знову були в Хорватії 🙂

Було жарко!

Настільки жарко, що ми хотіли негайно скинути наші важкезні рюкзаки, інакше не могли б пересуватись!

А ще Дубровнік місто на пагорбах, і там сходи повсюди.

Вгору вниз!

О ні… прийшлось просто заходити до людей і питати чи можна у них лишити наші речі.

В результаті лишили в якихось апартаментах для туристів, де прибиральниця якраз прибирала, і не дуже зрозуміла, що ми від неї хочемо.

І ми зрозуміли, чому ніхто з каучсерфінгу не погодився нас прийняти у себе! Людей тисячі, в центрі просто не пройти.

Місцеві їдуть подалі з міста, а свої квартири здають туристам.

Дуже багато італійців, до речі.

І дуже дорого!

Ми гуляли цілий день, дійшли до моря і милувались краєвидом, завісивши ноги зі скал. Красиво!

А під вечір закупились в супермаркеті йогуртами. Сиділи на сходах і дивились на оранжеві дахи будиночків!

Але прийшлось вирушати далі, так як у нас був хост в Будві. І був шанс туди добратись до ночі.

В спеку стопити жахливо!

Кілька годин ми добирались до Чорногорії, але вже після півночі ми смачно вечеряли і прийняли ДУШ! Ох, яке щастя змити з себе пилюку дороги!

А який неймовірний вигляд на море і гори був з балкону його квартири!

Але ідемо на море!

Липень, а ми майже не купались цього року.

Яке було наше здивування, на кожному кроці чути російську мову.

Завдяки турам «все включено», тут більшість росіян і українців.

https://witholesia.com/wp-content/uploads/2019/06/img_4776.mov

Два дні релаксу, відпочинку вдома, але час їхати в Подгоріцу.

Проїжджали через гори і тунелі!

Така краса!

Зайшли в магазин десь на узбіччі, вибирали якісь консерви.

І раптом, до нас підходить чоловік і починає говорити з нами російською, які консерви краще купити:D

Слово за слово, і виявилось, що він він возить групи дітей по Чорногорії, і професійний екскурсовод.

Він питає дітей: «Ну що, візьмемо цих двох дівчат з собою?» і діти хором: «Даааа!»

От так і почалась наша пригода, довжиною в п`ять днів, в компанії двох дівчаток, трьох хлопчиків і їхнього вожатого Романа.

От його YouTube канал.

https://www.youtube.com/user/romiro1977

Як же це було класно!

Виявилось, що діти віком 7-12 років надзвичайно цікаві!

Інколи мислять як дорослі, з дитячими жартиками:) а пам`ять яка! І скільки енергії!

Ми дуже зарядились від них.

Вони знайшли для нас з Тоньою палатку , спальники і першу ніч ми провели на території кемпінг містечка.

Ми вчились розпалювати вогонь і готувати їжу на вогні.

Вона завжди була така смачна!

А які краєвиди ми побачили в Чорногорії завдяки Роману.

Без нього точно б самі туди не добрались.

Наступного дня проснулись біля Tara Bridge.

А хмари закривали гори.

Поснідали, і одразу ж відправились в Durmitor National Park.

Проїжджали гірським серпантином, а сонце змінювалось на дощ.

І знову сонце.

Там можна цілий день гуляти, але коли ми вирішили їхати назад, у когось поламалась машина, і заблокувала всю дорогу.

Прекрасний час для пікнічка:)

Ми сиділи і їли малі помідори з огірками.

А ввечері ще й встигли до каньйону Piva, з просто нереальної краси водою!

Від краси гір і річок в той день, емоції просто зашкалювали.

А ще більший шок був, коли ми приїхали на секретну точку.

Ось сюди.

Наступного дня, прокинувшись в наметах, ми одразу полізли в басейн.

Ці чудові дні в компанії дітей і Романа.

Цих милих дівчаток, їхні приколи, обнімашки. Наші складання-розкладання наметів. Приготування їжі і миття посуду опісля. Боротьба, хто де сидітиме в машині.

Було дуже тепло.

Але треба їхати далі!

Кілька годин ми потратили, щоб достопити до Албанії, і вже в обід були в столиці – Тірані.

Місто одразу здивувало.

Тут дуже великий мікс всього!

Стареееезні магазинчики і нові лакшері кафе.

Дуже чисто на одній вулиці і грязно на іншій.

Нові будинки поруч зі старими і подертими.

Якщо піти вглиб вулиць, там і трущоби можна побачити.

Мечеті.

Багато людей.

Дешеві ціни.

Апартаменти нашого хоста були дуже старенькі і без інтернету.

І я обов`язково ще хочу колись вернутись в Албанію, але цього разу часу не вистачало.

Треба було стопити в Македонію.

Ми вирішили їхати через Косово.

І нащастя у нас були з собою паспорти з шенгеном.

Бо ось кілька днів тому мій друг хотів потрапити в Косово з біометричним паспортом і його не пустили, треба віза.

Виявляється, Україна не визнала Косово як незалежну державу і можна в’їхати ЛИШЕ з шенгенською візою.

Серед ночі ми застрягли.

Стопити було темно.

А одразу за нами розташувався кальян бар.

Йдемо туди 🙂

Сіли, втомлені, з рюкзаками.

Замовили кальян.

Але потім почали розмовляти з менеджером. І пішли вже нам коктейлі безкоштовно. Та і кальян 🙂

Але раптом подзвонив водій, який кілька годин перед тим дав свій номер і сказав, що можливо буде тим шляхом їхати.

І зранку ми вже прокинулись в нашого хоста в Скоп‘є.

Цілий наступний день ми гуляли по столиці.

І навіть зайшли в Меморіал Матері Терези.

Вона, як виявилось, була з Македонії:)

Гуляли ми і цілий другий день.

Але ця країна нас не відпускала!

Ми застрягли з автостопом цілий день!

Не зупинявся ніхто, а якщо і зупинялись то щоб розвести руками, бо в машині сиділи цілі сім`ї і не було нам місця.

Ми майже не пересувались.

На одній заправці провели мабуть 4 години і не розуміли що відбувається.

Аж поки в Kumanovo нас врятував хлопець, німець, який разом з татом їхали на кемпінг бусі у потрібному нам напрямку!

Невже!

Ми навіть зупинились перекусити, де вони витягнули маленький столик і наклали багато наїдків.

Смачно! Особливо якщо не їсти нормально цілий день.

Вони нас завезли серед ночі до хоста під хату, і ми були дуже вдячні йому, що не спав о 2:00, а чекав нас.

Нажаль стираються з пам`яті всі деталі. І я відновлюю інформацію по фотографіях на телефоні.

Та навіть фото всіх нема, бо я міняла телефон, і прийшлось видалити багато відео і фоток.

Але це так ностальгічно це згадати.

Так дивно працює мозок.

Багато що вже б забулось навіки, а почнеш писати, та і виринають якісь нюанси подорожі.

Але не всі.

Після Сербії ми застопили автобус!

В Україну!

До Львова!

Який їхав з Греції, і ми вмовили водіїв нас взяти з собою:)

А так не знати, як довго ще б добирались:)

Posted by ooolesya in Без рубрики, 3 comments
Перший автостоп 1757 км

Перший автостоп 1757 км

Якщо коротко, то кількість машин вперід- 9 (на великі відстані) і близько 5 (які відвозили з глуші на заправку)к-ть машин назад – 5
і кожного дня проходжено мінімум 15 кілометрів пішки=)
вартість дороги -10 грн до кордону Шегині-Медика
витрати на їжу 150 грн
на сувеніри і закупи додому теж близько 150 грн

Але коли ми з подругою подорожували, то хотіли запамятати все, до найменших деталей, тому я і пишу цей блог, щоб нічого не забути.

Подивившись прогноз погоди, який обіцяв 26+ і сонце,  і знаючи, що основною проблемою може виявитись лише заважкий рюкзак, я спакувала мінімум речей, документи, карти, папір і головне – маркер! це ж автостоп!)
Ми вирішили не скупитись, і купити квиток за 5 гривень на електричку Львів-Мостиська2. Виїхали о 8-45, їхали у вагоні з затятими алкоголіками, і, як виявилось потім, це було найстрашніше, що сталось з нами впродовж поїздки=) Вже в 11-20 були на місці, на митниці,  черга була невеликою (можливо через Зелені Свята) і вже о 12 годині перетнули українсько-польський кордон Шегині-Медика. Сіли перекусити канапками і одразу ж пішли зупиняти машинки) Кілька хвилин на машину до Перемишля, кілька до Жешува, де підсіли до чоловіка з круглими окулярами, який за 2 години дороги, викурив мабуть сигарет зо 20 і виявився німцем, який вертався на рідні землі…але у нас був свій маршрут і тому Німеччина почекає)
17 година і ми у Кракові!) Ми не шукали тут ночівлі, і не збирались стопити далі, а хотіли прогулятись і знайти якісь відмінності з рідним Львовом. В Кракові просторніше, вулиці більш широкі, на яких і вміщується більша кількість туристів=) Архітектура, ратуша, замки…таке враження що вже десь бачили…ах! точно…у Львові!)

Поблукавши, найшли чи не єдиний цілодобовий обмін валют, і зрозуміли, що варто було міняти гривні на злоті в Україні (5 гривень за злотий, в Україні ж 4 за злотий).
 Вечоріло…місто ставало все гарнішим, атмосфера затишнішою, а ми втомленими, тому вирішили іти на дорогу, але стали, мабуть, не в найкращому місці, і якийсь мужчина вивів нас на головну дорогу, де ми відразу ж зупинили машину  на Катовіце! Ура! але не довго ми тішились, бо щось не співпадали знаки на дорозі і на нашій карті, та ще й ніч за вікном, а після мого запитання “Куди ми їдемо?” чоловік за кермом почав сміятись, і пояснив, що ми їдемо по безкоштовній, але довшій дорозі і оминаємо платну, і одразу заїхав в магазин за шоколадкою і чіпсами (мабуть, щоб нас заспокоїти, але нас, українок, не проведеш, ми чемно їли і були напоготові в будь-який момент себе захистити=) Він нас висадив в центрі міста і дуже переживав куди ми підемо серед ночі, але ми його запевнили, що в нас там є друзі. На жаль, друзів у нас там не було, але пройшовшись, ми одразу ж  найшли Carpe Diem (з лат. лови момент) Club. За столиком,на вулиці,сиділи дівчата, і коли ми їх на польсько-англійсько-українській запитали, як добратись до Глівіце (наш наступний пункт) виявилось, що дівчата з України, а навчаються в Польщі. Порадили нам почекати 2 годинки до світанку і вказали напрямок дороги. Ми так і зробили: я на танцполі, а подруга дрімаючи в кріслі. Близько 4 ранку познайомилась з двома смішними іспанцями, розбудила подругу і ми напрявлялись перекусити, але по дорозі, в одного з мучачо, випали ключі і впали в люк, пів години безрезультатних намагань їх дістати і поспішно попрощавшись, ми пішли далі.

Пройшовши 3 км, вийшли на хорошу дорогу.

Постоявши хвилин 15, нам зупинились 2 хлопці. Той що водій, весь час мовчав, а інший говорив без зупину. По польськи, і чомусь, ми його розуміли!?!? Вони їхали далеко не в Глівіце, а просто хотіли з нами погуляти по їхньому місту, ми ж казали що дуже втомлені і хочемо лише спати, хлопці не вгамовувались, вони навіть купили нам французькі хотдоги і пиво на заправці, думаючи що ми оживемо. Але пиво ми лишили на кращі часи, а спати після їжі захотілось ще більше, і після кількох спільних фотографій-селфі хлопці відвезли нас майже туди, де ми і підсіли в їх машину.

Нам прийшлось проїхатись кілька км з однією машиною, а потім зловили чоловіка, який їхав до Глівіце! Ура! Ми поспілкувались з ним кілька хвилин, казали що далі плануємо їхати в Остраву (Чехія). І як я не намагалась боротись зі сном, не вдалось! я розуміла що ми занадто довго їдемо, як на такий короткий шлях, але не хотілось думати…лише сон. І тут радісна новина від чоловіка : “Виходьте, ми в Остраві!” Ми були шоковані, він проїхав зайву сотню кілометрів, просто пожалівши двох сплячих красунь)) Я навіть подумала, чи не заплатити йому хоч трохи. Але здоровий глузд сказав “Ееей це ж автостоп і ти не знаєш польської”. Тому ми просто раз 10 повторили “Дзенкуєм барзо” і за кілька хвилин були в центрі міста. Це був вівторок, пів 9 ранку. Зайшовши якийсь готель,всілися на стільцях біля рецепції і у них же, попросили  пароль від wifi, написали на емейл нашому коучу, якого 2 тижні перед тим знайшли з допомогою couchsurfing.org і він обіцяв бути через годинку.
Не підвів! Запитавши чи ходить перевірка в транспорті, відповів що переважно в нічний час, ми вирішили і в міському транспорті не платити, до того ж не встигли розміняти гривні на чеські крони. Прийшовши додому, після душу, одразу ж попередили, що ми хочемо спати, і все наше знайомство і гулянки відбудуться ввечері.

Через сон я чула чудові звуки піаніно, як виявилось потім, коли ми прокинулись в годині 18, це наш коуч Пітер так гарно грає. Він завів нас в магазин де ми купили дивного рису (який потрібно варити одразу ж в пакетиках), заморожених овочів, печива і надзвичайно дешевих і смачних грушок!) Вдома ми подарували Пітеру подароване нам польське пиво, а також українські шкарпетки і шоколадку з прапором України). Повечеряли і поїхали гуляти містечком. 

Хлопець казав, що всі вечірки в Остраві по вихідних, а також у середу, але хоч це і був вівторок, ми випили чеського пива біля річки за розмовами, прогулялись центральними вулицями, побризкались у фонтані, пофоткались, купили пляшку вина на трьох і прямували до автобуса (які в нічний час ходять тут кожну годину, за розкладом, без запізнень). Ми одразу побачили міліцію в салоні, але чекати наступного нам не хотілось. Зайшли… і через 15 хвилин вийшли, відразу з чеською міліцією. Пітер також вийшов, і непомітно сів на лавочці.  Нас попередили про штраф на 700 крон (майже стільки ж і у гривнях). Моя ж подруга мала при собі паспорт, а за мене хотів заплатити штраф якийсь невідомий чоловік, який невідомо звідки опинився біля нас і говорив мені шось невідоме, типу “надішлеш мені потім ці гроші на картку, це буде чудова угода”. Але ми відмовились і пішли до поліцейської дільниці, де через 15 хвилин нас відпустили, зі словами “Більш так не робіть” і казали остерігатись того дивного чоловіка, краще обійти, бо все це дуже дивно.

Ми разом з Пітером пройшлись пішки додому і полягали спати. Зранку душ, сніданок і наше вино. Обмін чудовою хардкорною музикою. Додавання в facebook. І наш перший коуч провів нас знову до дороги, де ми можемо стопити, і це була 13 година. Середа.
Ми зайшли в макдак, охолонути під кондиціонерами.
І тут почався просто пекельний день!
Спочатку ми зрозуміли, що на тому місці ми все таки не можемо стопити. А перед нами було величезне перехрестя з перехрестям на перехресті і всі дороги в інші сторони, ми пів години стопили під мостом, а потім нам сказали що в Брно, веде дорога над мостом. Було надзвичайно жарко, і ми ще пів години сиділи в затінку під мостом і фотографувались з маками біля якоїсь річки, розуміючи, що нам прийдеться довго-довго йти.

Так і сталось. Ми пройшли 4 км, поки шукали правильну дорогу, а найшовши її, зрозуміли що там стопити не можна, вирішили іти прямо. Через півтори години ходьби (прямо), нас зупинила міліція і дала попередження, що ходити по автобані строго заборонено і вивели нас через двері….просто в поле, де ні душі, ні хатинки,нічого… Ми сиділи під мостом (єдине місце де дув вітер і можна було віддихатись від спеки), у нас закінчилась вода і печиво. І ми не придумали нічого кращого, як знімати дурні відео і фотки.

Але прийшлось вийти на пекуче сонце і продовжувати йти, і знову прямо…=) Ми звичайно могли б піти десь через поле, але воно, здавалось, також було безкінечним. Ми пройшли ще десь годинку і перед нами виявився підземний тунель.
Це була майже 18 година, і це вже була та стадія, коли вже все одно. Ми ішли пів години по тунелі, тремтячи від страху, адже кожна третя машина противно сигналила і йшло відлуння десь аж під землю…Брррр

На виході з тунелю, на нас вже чекали ті ж самі чоловік і жінка поліцаї) Вони не розуміли англійської, польської, російської, української. Ми ж не розуміли чеської. Але нам вдалось зрозуміти, що це вже друге попередження, і тому у нас штраф по 2000 крон і їм все одно що ми мали робити серед поля, це не їхні проблеми.

Вони все таки нас пожаліли, і вивезли на своїй машині на заправку, де ми підсіли до далекобійника, який ну дууууже багато говорив, і казав щоб би не брали той штраф в голову, його можна не оплачувати. Надіємось що так і є=)
Після нього, ми підсіли в чудову ретро-машинку

І ми вже на околицях міста Брно! Ось тут би нам не помішав нічліг…але ні, через силу ми стояли на заправці… безрезультатно. Місце було нікудишнім. Ніхто навіть близько не їхав в сторону Австрії. Ми стояли біля величезних гіпермаркетів, куди переважно всі їхали з міста і вертались назад. І пробігавши туди-сюди півтори години, стемніло…і О! чудо! нам зупинилась машина! Та ще й наші перші дівчата!=)Вони провезли нас лише кілька кілометрів, але вивезли до заправки. Рятівниці! Здійнявся вітер, гриміло, десь вдалечині блискало, але дощ оминув нас. Я з подругою сиділи і тішились, що біля цілодобового магазину) І питали кожного водія, який заїжджав заправитись бензином, чи не їде він раптом в сторону Австрії…хоч наближено…хоч трохи. Годину так питали. А час іде… лишалась година до півночі, коли ми почули від водія, що він їде до кордону!Ура!

По дорозі  чоловік запитав, де ми збираємось зупинятись там. І чи маєм достатньо грошей на готель. Після нашого “буде видно, і не достатньо” їхали ми впродовж години, і зупинились в  подвір*ї, прикрашеному сотнями ліхтариків і квітами. Краса неймовірна. Ми приготувались виходити з машини, але чоловік сказав, пройти з ним на рецепцію, де він познайомив нас з адміністраторкою, оплатив нам 2-місний номер (як ми подивились потім, ціна його 1600 крон, тобто 80 євро) і сказав, коли розкладемо свої речі, спускатись в двір “ту тейст вайн віз хіз френдс”, якщо хочемо. 

На правах реклами: GALANT****Hotel в Mikulov  на кордоні Чехія-Австрія www.galant.cz

Ми піднімалися в ліфті шоковані, зайшли в номер шоковані, кинули свої речі і в шоці вийшли до його друзів. Це була компанія з 15 чоловіків і жінок віком від 30 до 50 років. Нас відрекомендували як дівчаток з України, і ця компанія, як і загалом всі люди, що траплялись нам на дорозі, не оминули звичайно теми ситуації в Україні. Ми коротко пояснювали, що в нашому місті ситуація спокійна, війна іде на Сході. І переводили тему. Ми зрозуміли, що наш рятівник має свої плантації винограду, і постачає вино у цей готель. Так, дегустуючи вино, різні види сирів і винограду, з*ясувалось, що один чоловік з їх компанії їде зранку до Відня і підвезе нас!)
Ми пішли в кімнату, потрібно хоч трохи поспати, щоб оглянути містечко в 7 ранку.

Ось такий вигляд з нашого вікна)
Пів ночі ішов дощ, і ми прокинулись під його шум, зібрались і пішли снідати) Нас очікувала пастка у вигляді набирай-все-що-хочеш-але-не-трісни. Ми вирішили не нагліти до крайнощів=)Але ж який там був смачнючий пунш з ананасами і персиками! а які штруделі! ееех..

Опісля пішли гуляти по містечку, яке не входило в наш маршрут взагалі, але просто закохало в себе. Так красиво, затишно і відчувається історія.

На годиннику 11:30, четвер. Ми, як і домовлялись, зустрілисьь у назначеному місці, і виїхали.
А вже через півтори -2 годинки ми були у Відні. Подякували, попрощались і пішли шукати вайфай, щоб зв*язатись з нашим наступним коучем. Ми знали на якій станції метро нам виходити, і що від станції іти 5 хвилин. Ми зайшли в кафешку, і попросили офіціантку набрати його номер, коуч пояснив нам куди йти: вулицю і квартиру. І через 20 хвилин ми вже були знайомі з Ігорем. Він народився в Дніпропетровську, але у 2 роки, його батьки з Росії поїхали з ним в Ізраїль, де він і живе, у Австрії лише навчається. І ми з подругою були першими, кого він прийняв за допомогою сайту couchsurfing.org

Ігор надзвичайно гостинний: налив нам з дороги водичики, приготував найсмачніші макарони і казав почуватись як вдома. Розмовляв він з нами  російською, тому ми могли нарешті розслабитись і говорити все, що думаємо=) Коли ми взялися мити тарілки, він заборонив, кажучи “Я сам, розслабтесь!” Ох ці європейські чоловіки, про яких  я так наслухана від сестри, яка вже давно подорожує Європою!

Ми з подругою зібрались, і пішли гуляти по місту. Ігор сказав що в цей день починається Чемпіонат світу з футболу і він іде до друга дивитись, але ввечері прийде до нас.

 Отже, як завжди, зайцями, ми проїхались на метро в центр. Туристів тисячі. Нема як пройти, кількість китайців і мусульман вражає.  Валюта євро, ціни дорогі. Тому ми просто бродили 4 години, роздивлялись, милувались і фотографувались.  Незнаю що сталось з нами але ми переходили від тихого сміху до голосного реготу 2 години і не могли зупинитись. Емоції не передати словами! Не вірилось що ми там!

Гуляючи Віднем, ми помітили дуже багато пам*ятників чоловіка на коні. Всього нарахували 8 вершників. Отже популярне у Львові місце зустрічі “біля коня” у Відні дуже неоднозначне=)
Вже потрохи темніло, вирішили їхати до коуча, але до нас підійшов, як з*ясувалось, Майк і запропонував піти подивитись біля річки, на великому екрані матч Бразилія-Хорватія, який відкривав чемпіонат світу. Майк багато сміявся, надзвичайно весело було. Також він мав класний фотоапарат і вчився фотографувати. Але дивитись футбол, та ще й з німецькомовним коментатором. З таким ми не змирились, Майк провів нас до будинку коуча, обмінялись фейсбуками і розійшлись)

Двері квартири нам відкрив не наш коуч, а друг і співмешканець – Юда. Ми одразу знайшли спільну мову (він також ідеально розмовляв російською, хоч і з Ізраїля), проговоривши годину, ми дочекалися Ігора, який вернувся з перегляду матчу раніше. Ми багато говорили, сміялись, пили вино, сміялись, слухали стару російську попсу, знімали дурні відео, натягнувши шапки Санти, Ковбоя, Хіпстера і корону Короля, сміялись, фотографувались. І лише коли почало світати, ми позасинали.

Ми прокинулись рано, після душу не встигли навіть поїсти, бо Ігор збирався на урок, а ми далі стопити. Але голодними нас, наш коуч не лишив: приготував цілий кульок рису з приправами і віддав нам разом з ланч-коробочкою. Попрощавшись, розійшлись в різні сторони.
Ми досить довго ішли до зупинки, де, пожувавши весь наш рис, стояли з табличкою Nickelsdorf і планували їхати на Нова Рок фестиваль. До нас підійшов робочий, який недалеко від нас ремонтував дорогу, і завіз на заправку де ми з легкістю, через 10 хвилин знайшли двох хлопців, які їхали прямісінько на фестиваль!Ура!
Вони пригостили нас пивом, слухали нашу історію автостопу і Limp Bizkit (одні з учасників фесту) в колонках.
Так ми і добрались до нашого кінцевого пункту призначення!
Одразу ж увійшовши в палатове містечко, до нас підійшов хлопець, який нас познайомив зі своєю компанією. У них ми і лишили свої рюкзаки, зарядили батарею фотоапарату, і , навіть, зварили собі рис у їхньому кемпінгу.

Взявши карту фестивалю, ми вирішили пройтись і глянути чи вдастся нам потрапити ближче до сцени. Простіше простого! На першій перевірці, ніхто не дивився чи є у нас квиточки-браслети на руках, а звідти вже до сцени було кілька метрів. Ми послухали Bring me the Horizon, і пішли спати в палатку. На незручному каріматі нам це не дуже вдавалось, і вставши через 2 години ми знову пішли гуляти.

Пиво лилося на фестивалі рікою…воно виливалося, викидалося, наливалось в іграшкові пістолетики і розбризкувалось на прохожих. Спека вже не була такою помітною, небо затянули чорні хмари, і це додавало якоїсь магії всьому, що відбувалось. Пізніше ми згадали, це ж п*ятниця 13!  Ми блукали палатковими містечками, відміна від наших була разюча. Багато хто приїжджав кемпінгами, біля них ставили маленькі басейни, дивани, столи, стіьці, лежаки. Ніхто не палив вогонь….навіть не знаю чи краще це, якщо порівнювати з українськими фестивалями.

Коли нам обридло пити халявне пиво, ми з подругою найшли собі зручні стільці, вмостились і  понад годину насолоджувались Skillet. Ми були щасливі. Усмішки від вуха до вуха. Потім пішли до іншої сцени, послухали кілька пісень Бізкітів і кілька The Prodigy…

Забрали наші речі з палатки і пішли стопити. Запізно ми подумали, що краще було б лишитись і поспати до світанку…
 12 година ночі, лускаючи соняшникове насіння, ми довго ішли по дорозі, поки якийсь чоловік не відвіз нас до Відня.
Ми планували назад їхати через Словаччину, і ніде не найшовши wifi серед ночі, ми катались туди-сюди (благо в Австрії, з п*ятниці до понеділка,метро працює цілодобово) в намаганнях зрозуміти, в яку ж сторону нам потрібно їхати. Це була важка ніч, до того, ж стало холодно, я вкотре зневірилась в прогнозах погоди! На світанку ми вирішили їхати в центр і найти накінець вайфай. Жодного туриста і лише ми! краса! Ми зайшли в готель і найшли GPS навігатор, поки чоловік з рецепції не повідомив, що ми мусимо піти, бо прийде шеф. Слідуючи за навігатором, ми найшли потрібну нам дорогу, потім проїхались кілька зупинок міським транспортом і вийшли в якомусь селі, як порадила невідома нам жінка.
І там, вперше за наше перебування в Австрії, ми купили в магазині їжу. Соус за 1 євро і булку за 3,25 євро.

Після трапези, ми майже годину ішли, як нам здавалось, на правильну дорогу в сторону Словаччини, потім годину безрезультатно стопили і стільки ж ішли назад до села. Сіли на автобус і знову опинились у Відні! ох і не відпускає він нас! Ну раз так…їдемо перевіреним шляхом. Вийшли на дорогу, де за кілька хвилин зупинили машину без даху, і хлопець вивіз нас до заправки.

Де, після недовгого очікування, нас погодились підвезти 2 старші жіночки, і водій. Ми думали вони підвезуть нас до Чехії. Але доля змилувалась над нами, втомленими. Ці життєрадісні полячки їхали до Кракова!Ура! Ми пів дороги спали, трохи говорили з жіночками, які підгодовували нас канапками і соломкою. Чоловік навіть по шоколадці подарував;)  За 6 годин дороги з ними, привикли, і прощаючись, тепло обіймались зі всіма. Цей світ тримається на таких людях! Боже, бережи їх!
Ми прибули в Краків о 20:30, зайшли в центральну Галерею Краківську, сіли в Макдаці, підключили вайфай, і вже через 15 хвилин, ми знайшли коуча, який погодився нас прийняти у себе на ніч) Чудовий винахід цей коучсерфінг 😉

Ендрю зайшов за нами в Макдак і ми разом пішли до його квартири, у центрі міста. Він знав англійську найкраще, говорив дуже швидко, тому що викладає англійську полякам у себе вдома:)

Коуч не любить фоткатись, але я його вмовила…хоча б на таку фотку-гусочку)
Ми прогулялись Краковом, зустріли українців і вернулись додому. Слухали Віктора Цоя в колонках Ендрю, який вчить і обожнює все російське і “нот інтрестінг ін юкрейніан”, що нас дуже засмутило (п.с. тепер я переписуюсь з Ендрю у фейсбуці, він пише мені по-українськи через гугл перекладач;))
Зранку ми поснідали, попрощались і вирішивши, що маємо цілий день попереду, а до України 4 години, розслабились.
Гуляли по супермаркетах, закуплялись трохи додому і оформляли фактуру на товар в адміністрації (обов*язкова процедура для тих, хто має польську шенгенку “на закупи”)
 Потім зупинили машину до Жешува (чоловік не хотів нас брати, але жінці стало цікаво, і вона нас взяла), до Ярослава, і коли вже стемніло, чудом зупинилась машина до Перемишля.  І знову ж таки чоловік з добрим серцем віз нас на десяток кілометрів довше, ніж йому потрібно, до самого кордону Медика-Шегині. Перейшли кордон майже опівночі. Час на телефоні автоматично переключився на годину вперед. І вже з нашої сторони, ми сіли в бусик до хлопців і дівчини, які їхали до Львова!) завезли майже під будинок!) бо дуже вже ми розхвалювали іноземців в дорозі, вони вирішили показати, що українці не гірші! бо так воно і є! А хлопець-водій просив лише свічку за нього в церкві поставити…та без проблем! За кожного, хто нам допоміг в дорозі,поставлю! Бо світ не без добрих людей, і з кожних 200 машин, які проїдуть мимо, одна зупиниться. І нам захотілось мінятись в кращу сторону після поїздки!
і на останок, одне з найчастіших питань від знайомих :” А до вас ніхто не приставав?” Так от: ні! за поїздку ми зіткнулись приблизно з 150 людьми і жоден з них не заставив нас почуватись незручно.
Ну але ми будемо обережні, всяке буває…;)

П.С. вибачаюсь за помилки в тексті.

Posted by ooolesya in Без рубрики, 0 comments